Всім привіт!
Мене звуть Марина Крижевская, мені 39 років, і ось вже 2 роки я фандрайзер в “Фонді боротьби з лейкемією” (leikozu.net). Фонд знаходиться в Москві і допомагає дорослим (від 18 років) хворим на рак крові, а мудроване слово “фандрайзер” означає “той, хто шукає гроші”. Я прийшла у Фонд з івент і проектного менеджменту, і, по суті, тут займаюся приблизно тим же самим. Тому коли виникла ідея розповісти про одному моєму дні, спочатку я нерозумно хихотіла, тому що представила (а я жж вела з 2001 року, ну і спільнота пам’ятаю з дня заснування), як читачі дивляться на чотири фотографії: Марина прокинулася, відвела дитину в школу (так, у мене є син, йому 10 років), Марина за компом, упс, а ось і робочий день закінчився, спокійної ночі. Але насправді так буває не завжди (і слава богу, тому що я люблю движуху!), бувають дні заходів, зустрічі, переговори, донорські акції, а бувають такі особливі дні, про який я і розповім.
Отже, 8 березня 2019 року, на годиннику – 8.45 ранку, сьогодні ми з волонтерами робимо свято для жінок, які проходять лікування в НМИЦ Гематології.
Наша волонтерська активність не сильно велика, але ми в міру сил намагаємося привносити в нудний лікарняний побут дорослих хоч якісь радісні моменти. Сьогодні всіх чекають “помадна вечірка”, Візок радості і концерт. По правді сказати, ми хвилюємося, пізніше дізнаєтеся, чому.
Ох, вже 9.11, закриваю фейсбук:)
Треба выпинать себе з ліжка, ненавиджу, ненавиджу рано вставати. Але все одно це не в 6.30 ранку, як у школу. Шльопаю у ванну, думаю, чого б сфоткати.
Ну ось вам моя пральна машинка, вона ж поличка у ванній, а то сама поличка відвалилася. Уважний читач помітить чорний браслет #самоевремяжить, це не постановка, просто вчора зняла, та й забула (мама досі мене за це лає!:).
Так, швидкий сніданок, за сніданком ще встигаю запив пост в фб (про фондовскую фотосесію і заодно нашу акцію #краснаяшапкапротивлейкоза).
Тепер переодягатися – цій футболочкой я пишаюся: дизайн, звичайно, не мій, а саму ідею придумала я в минулому році, раніше у нас були інші фірмові майки.
По-моєму, яскраво і красиво вийшло.
А ось за вікном не яскраво, а зовсім якесь…
Мрачненько, ну що поробиш. Час виїжджати.
По дорозі підхоплюю нашу улюблену Олю Єгорову, координатора волонтерів. Оля – людина-вогонь, людина-оркестр і людина-величезне серце, без неї було б дуже складно, вона рулить усіма нашими волонтерами і активностями в лікарні.
Наступний пункт нашої програми – Театр ЦДР на Соколі.
У 2018 р. ми придумали спільний системний проект “мистецтво проти лейкозу” – поставили у фойє бокс для пожертвувань, пишемо один про одного в соцмережах, провели 3 зустрічі з глядачами після вистав і поговорили про уразливість дорослих, стан нашої медицини і про канцерофобии.
І ось на тижні до 8 березня провели акцію “Візок радості” – коли кожен бажаючий міг принести різні подарунки для тих, хто зараз у лікарні.
Від раку крові дуже тривале лікування, НМИЦ Гематології – федеральний центр, там багато пацієнтів з регіонів. І от уявіть собі: ви півроку бачите лікарняні стіни, процедурний кабінет, а ще і відчуваєте себе не дуже. Тому наші волонтери раз в місяць заїжджають палати з подарунками – кросворди, книги, журнали, розмальовки, гуртки, шкарпетки і футболки – народ спочатку лякався (боялися, може, ми будемо просити грошей), а потім нічого, звикли:)
В цей раз коробка для подарунків стояла в ЦДР кафе.
Хотіла я красиво сфотографувати, а всі вже забрали в підсобку, тому ось вам багажник моєї машини).
Турботлива Оля просить мене заїхати в магазин – волонтерів треба погодувати.
Тепер – у “гнц” (гематологічний науковий центр), благо він зовсім поруч, на 1-ій вулиці 8 березня.
Ось він, мій вже такий звичний вид з-під шлагбаума.
Поки охорона пішла в надра шукати заявку на пропуск, нарешті зроблю селфи. Ну ось, це я в цей весняний день.
Заїжджаю, все ж таки фоткаю околиці – господи, ну і мрачняк! А всі погода)
Кабінет Фонду розташований в будівлі служби крові – тут кожна здорова людина може стати донором або поповнити реєстр донорів кісткового мозку.
Раз на місяць проводиться донорська субота, ми там теж завжди тусуємося, розповідаємо про фонд і пропонуємо за пожертвування наші класні шапки, футболки і навіть труси:)
На годиннику
Помадна вечірка почнеться о 12.00, треба прискорюватися.
Затаскиваем з Олею добро для Візка, і ось наша двері.
А ось гостинна Оля кличе мене в кабінет.
У Фонду немає офісу, але тут ми базуємося і часто приїжджаємо.
Візок – поки що порожня.
Бокси для пожертвувань.
Ось з цими великими, на яких написано “Рок проти лейкозу” ми їздимо на музичні фестивалі. В цьому році знову беремо участь у Дикої М’яти і Навалу, шукайте нас там, на головних пригоди літа!)
Приходять перші волонтери – Валя і Маша, одночасно дзвонять візажисти, які приїхали фарбувати наших пацієнток. Оля тікає зустрічати, а ми беремо столи та стільці і вирушаємо на 6 поверх, у Відділення інтенсивної высокодозной хіміотерапії.
По дорозі фотографую розклад – так, все в буквальному сенсі розписано по годинах.
“Помадную вечірку” ми придумали спільно з пацієнтської організацією UNITY і її ідейною натхненницею, Оленою Кузьменко,а допомогти нам погодилася візажист однієї косметичної марки, Світлана Утлик. Сенс простий – візажист привезла з собою набір помад і забавний тест, який дозволяє потім пограти з підбором кольорів.
Мило? Так, але не забувайте, що в цьому відділенні всі люди не просто так, настрій буває різне і, хоча оголошення висіло заздалегідь, ми поняття не мали, чи прийде хтось взагалі. З одного боку, очевидно, що підтримка – це важливо. З іншого, ми здорові дівчата чогось тут скачемо і просимо губи фарбувати, а лікар не схвалює знаходження без маски (звичайно, ми все робимо з дозволу лікарів, але людям іноді дуже страшно…).
Хоча ми, безумовно, в масках.
Але ось і перші учасниці.
Візажисти розкладають свої штучки, Оля відправляється по палатах кликати дівчаток приєднуватися, а я йду на допомогу волонтерам, які збирають візок. Проходжу повз санітарок і раптом чую: “О, скоморохи з Фонду прийшли!” Ну нехай скоморохи, теж непогано.
Маша і Валя сортують подарунки.
Дуже важливо, що все для Візка повинно бути новим: як би не хотілося відірвати від серця зачитану до дір книжку, не можна: грибок і будь-інфекції з вулиці можуть сильно нашкодити.
Іду назад, на годиннику
Будівля НМИЦ Гематології мені місцями нагадує УЕК з “Понеділок починається в суботу” – тут запросто можна сісти в ліфт і приїхати зовсім не туди, куди планувала. 32. Але я дорогу вже вивчила, тому роблю селфи у довгому переході.
Вечірка у розпалі.
Слава богу, недовіра пішло, все радісно заповнюють тести і фарбують губи
.
І в результаті навіть я їх фарбую, чого взагалі ніколи раніше не робила) Складна наука, виявляється)
Візажисти дарують всім подаруночки, ми кажемо до побачення, але обіцяємо повернутися – сьогодні ми всі ще “замучаем”!)
Прощальне селфи з дівчатками. Спасибі!
У кабінеті Візок зібрана, тому всі сідають пити чай. Приходять наші найстаріші волонтери – Світла і Поліна, починаються веселощі.
Наступний пункт сьогоднішнього дня – концерт. Особливих умов для ґрунтовного концерту немає: хворі з крапельницями, тому дійство відбувається в холі біля ліфтів. Буквально до вчорашнього дня ми шукали музикантів, тому що ті, з ким вже було домовлено, захворіли, а з нежиттю, навіть легким, до пацієнтам не можна. Я написала пост у фейсбуці і була вражена, скільки людей готові співати в лікарні, не для дітей, для дорослих! Але – потім, пізніше, а 8 березня погодилася лише одна співачка, Кузьменко Катерина, студентка джазового відділення Гнесинки. Вона за день підготувала програму і приїхала у супроводі подруги-акомпаніатора Насті.
Уф, 14:07, а я вже втомилася.
І взагалі забуваю фотографувати. Ось, ми тут почали розставляти стільці для концерту, волонтери мені нагадали, що я сьогодні блогер. Пеклова робота, нікому не побажаю. Але процес розстановки стільців зафіксовано.
Концерт починається, дівчатка чудово співають, і народ у буквальному сенсі тягнеться на звук.
І санітарки з медсестрами підходять, хтось знімає на телефон, Оля танцює.
Раптом відчувається весна і радість, класно!
Змушую Світла і Полю зробити селфи – нехай усі бачать наших красунь в червоних шапках.
Концерт закінчується під “You’re beautiful”, Катя і Настя бажають всім щастя, скоріше одужати і виїхати з цих стін, ми повертаємося до кабінету, ще раз п’ємо чай, розпитуємо музыкантку про життя і кар’єру, вона дуже добра і відкрита. Це її перший досвід виступу в лікарні, але вона готова продовжувати.
Таааак. 16.30 однак, нічого собі, вже й вечір недалеко.
Тепер “Візок радості” – знову йдемо на 6 поверх. Я сміюся, що нас зараз вже пошлють: “Знову ви?”.
Але ні, ми проїжджаємо по палатах – і в кожній радіють подарункам, все: і жінки, і чоловіки активно розбирають книги, футболки та розмальовки. Заодно даруємо пастилу і печиво санітаркам і доглядальницям, бо свято має бути у всіх.
До речі, Візок щастить і наш волонтер Ксюша, кілька років тому вона перенесла лейкоз, одужала і ось тепер допомагає Фонду боротьби з лейкемією.
Поки дівчата в палаті з подарунками, я фотографую відділення і вид з вікна (і заодно лікарський креатив з Челентано:).
У вікні і коридорі, як і раніше не надто весело, але ми в цей день спробували якось урізноманітнити будні. Смію сподіватися, що хоч трохи це вдалося.
Сили злегка скінчилися, тому ми повертаємося мовчки, одягаємося і виходимо. На годиннику 17.42, вечір.
Мій робочий день завершено, я підкидаю дівчаток до метро, хочеться приїхати додому і лягти. Але попереду мене чекає концерт) Має ж бути і у мене свято.
Добираюся додому, звичайно, встромляю в фейсбук (давно вже не соромно, так, це теж відпочинок), встигаю в розумі вирішити завдання: піти мені вечеряти в Шоколадницу або переможе жаба? Перемагає не жаба, а розум – адже мені потрібно роздрукувати квиток. Тому вдома їм пельмені, і ось вже вирушаю в клуб на таксі. Відмінного мені вечора!
До того ж раптом зустрічаю колегу по сектору, вона працює у великому і важливому фонді, що не заважає нам стрибати, як маленьким, під веселі пісні. Ось такі ми:)
Але кінчається все, навіть хороше, навіть цей супер крутий день наближається до завершення. Назад їду на МЦК (гарненького потроху:). Пишу одному в вотсап: офігенний був день, даний 8 березня! І правда, незважаючи на втому, яскраве почуття осмислення того, що відбувається, розуміння того, що разом ми – сила. Ну ось і все. Добраніч)
