Імперія Миколи II. Революційна ситуація. Земля селянам
Радянська історична наука дуже постаралася, щоб вселити нам якісь особливі переваги, які нібито подарувала російському народу жовтнева революція. Причому, звершення цієї революції, як нам казали, нібито супроводжувала якась «революційна ситуація», що виникла, ніби з-за убогості, голоду і безправия пересічних громадян Царської Росії.
Проте ж, насправді, така версія на подію зовсім не є невинною байкою. Але такої міри грубою фальсифікацією, що лише тепер, починаючи щось дізнаватися про дійсності умов життя простолюдинів тих часів, просто дивуєшся тому, як пропаганда примудрилася перевернути в нашій уяві всі попередні перевороту події з ніг на голову. Адже до такої міри впрыснутая в мізки дезінформація була брехлива, що нікому навіть і в голову не могла прийти версія про можливості цієї фантастичної історії хоч якого-небудь і найменшого невідповідності дійсності.
Ось як коментує мотиви, що спонукали настільки терміново відбутися цієї самої «пролетарської» революції, вигнаний за кордон масон Керенський (свідчення, дані ним слідчому Соколову 20 серпня 1920 року в Парижі):
«…Австрія готова була вийти з союзу з Німеччиною і шукала сепаратного миру. Німеччина поспішала зробити у нас переворот восени 1917 року, намагаючись попередити вихід з війни Австрії. Я констатую Вам наступний факт: 24 жовтня 1917 року ми, Тимчасовий уряд, отримали пропозицію Австрії про сепаратний мир. 25 жовтня стався більшовицький переворот…» [4] (с. 94); [3] (с. 295).
“Так німці форсували” хід подій. Звичайно, роблячи цей переворот, вони через більшовиків робилися в Росії панами положення» [3] (с. 295).
Тобто Росія, як виявляється, вже виграла війну. Тому і довелося настільки терміново робити рокіровку масонів на верхах: масонів Тимчасового уряду міняти на масонів большевицького уряду. Зволікання смерті цієї большевицької революції в самому ще зародку подібно було: ранкові газети могли повалити в прах все ними готуються «миротворчі» плани. Адже як змогли б піддати Росію, нехай і тимчасово захоплену масонами Тимчасового уряду, розчленування на частини, як замислювалося міжнародної олігархією банкірів, оплачує працю революціонерів всіх мастей, якщо б вона здобула перемогу в цій війні?
Тому влада в країні, після того, як Австрія запросила світу, потрібно було терміново передати кліці, у якій першим гаслом і був цей самий світ: «без анексій і контрибуцій». Так що «революція, про яку говорили більшовики, здійснилася» не тоді, коли зажадали її «звершення» інтереси цього самого «пролетаріату», але саме в той самий момент, коли цього звершення терміново зажадав німецький генштаб!
За що і поплатився в твердій валюті…
І ось підтвердження, виявлене Латышевым в ленінському архіві, яке повідомляє про заметании більшовиками слідів отримання від німців великих сум грошових коштів за проведення ними роботи, підриває підвалини Росії:
“Ось цей датований 16 листопада 1917 року документ на бланку Народного комісара закордонних справ з грифом “абсолютно секретно”:
“Голові Ради Народних комісарів.
Згідно з резолюцією, прийнятою на нараді народних комісарів товаришів Леніна, Троцького, Подвойського, Дибенко і Володарського, ми зробили наступне:
В архіві міністерства юстиції зі справи про «зраду» товариша Леніна, Зінов’єва, Козловського, Коллонтай та ін. ми вилучили наказ німецького імперського банку № 7433 від другого березня 1917 року з роздільною здатністю платити гроші тт. Леніну, Зинов’єву, Kamenevu, Троцькому, Суменсон, Козловському…
Були переглянуті всі книги банку Ніа в Стокгольмі, укладають рахунку тт. Леніна, Троцького, Зінов’єва та ін., відкриті за наказом німецького імперського банку за № 2754. Книги ці передані Мюллеру, відрядженому з Берліна. Уповноважені народним комісаром закордонних справах
Е. Поліванов
Р. Залкинд” (ЦПА ІМЛ, ф. 2, оп. 2, д. 226) [105] (с. 95).
Ось такими методами большевики замітали сліди своєї шпигунської діяльності. Але якщо самі сліди все ж і знищили, то все одно повторно наслідили: збереглися сліди заметанія слідів.
Але не тільки ленінський архів має свідоцтва про отримання грошових сум більшовиками з боку Німеччини.
3 грудня 1917 р. міністр закордонних справ Кюльман пояснив німецьку стратегію:
«“Тільки тоді, коли більшовики почали отримувати від нас через різні канали і під різним виглядом постійний потік грошових коштів, вони виявилися в змозі створити свій власний орган — «Правду», проводити енергійну пропаганду і значно розширити свою перш вузьку базу партії. Тепер більшовики прийшли до влади…” (Zeman Z. (ed.) Germany and the Revolution in Russia, 1915-1918. Documents from the archives of the German Foreign Ministry. London, 1958, p. 94)» [106] (с. 428).
Ще 16/29 вересня 1917 року статс-секретар міністерства закордонних справ Німеччини Р. Кюльман зазначав:
«Без нашої постійної підтримки більшовицьке рух ніколи не досягло б такого великого впливу, який має зараз. Є вказівки на те, що цей рух буде зростати» [107] (p. 70, 94).
Але і роком пізніше нічого в цьому плані не змінилося — обидві протиборчі боку Росії завжди лише акцентували ніколи не прекращающуюся до неї свою ворожість. Вся різниця вияву цієї ворожості становила лише різниця апетитів цих расчленителей живого організму по відношенню до руйнується ними Державі:
«13 травня 1918 р. перший посол кайзерівської Німеччини в Радянській Росії граф Мірбах підсумував перші російські враження: “Реалізація наших інтересів вимагає продовження підтримки більшовицького уряду. Якщо воно впаде, то його спадкоємці будуть більш прихильні до Антанти. Слід продовжити постачання більшовиків мінімумом найважливіших товарів, щоб підтримати їх перебування у владі” (Zeman Z. Germany and Revolution in Russia. 1915-1918. Documents from the Archives of the German Foreign Ministry. L., 1958, p.124-125)» [106] (с. 543).
«…Ленін вже в 1918 році, перебуваючи в кріслі голови Раднаркому, розглядав партію більшовиків як союзника кайзерівської Німеччини. Він писав Ст. Злодійському, радянському повпреду у Скандинавських країнах: “…«допомоги» ніхто не просив у німців, а домовлялися про те, коли і як вони, німці, здійснять їх план походу на Мурманськ і на Алексєєва. Це збіг інтересів. Не використовуючи цього, ми були б ідіотами” (ЦПА ІМЛ, ф. 2, оп. 2, д. 122).
Так, саме “збіг інтересів” пояснює щедрість кайзера, передав багато мільйони німецьких марок більшовикам, а також втілення в життя принципу “моралі в політиці немає” Леніним, “розумно” використав ці марки для військового поразки своєї країни і приходу завдяки цьому до влади більшовиків. Ленін відкрив “другий фронт” проти Росії, а кайзерівська Німеччина виявилася кредитором жовтневого перевороту” [105] (с. 97).
Але і не тільки ще самого перевороту. Німеччина і після нього дуже зворушливо дбайливо піклувався про збереження большевицького режиму. У 1918 р.:
«Травень — Берлін перевів ще 40 мільйонів марок в Росію, щоб ослаблений уряд Леніна не впало» [5] (с. 590).
Отже, жовтневий переворот стався в ту ж ніч, коли Австрія запросила світу. Чому залишився лише єдиний свідок — голова Тимчасового уряду. Бо як:
«всі члени Тимчасового уряду, за винятком Керенського, якого за дивним збігом обставин вдалося втекти, були знищені більшовиками» [60] (с. 296),
Керенський ж, про що у своєму інтерв’ю слідчому Соколову повідомити був скромним, являв собою не тільки главу Тимчасового уряду, але і главу російського масонства: Великого Сходу Народів Росії. І при цьому мав пряме підпорядкування по масонській частини Лейбор Троцькому — емісарові в Росії «Мемфіс Міцраїм»
Який, у свою чергу, ось ким був насправді. Ось що про нього повідомляє заарештований більшовиками болгарський революціонер Християн Раковський на допиті в підземеллях Луб’янки слідчому Кузьміну:
«Як і чому підноситься невідомий Троцький, одним помахом влада набуває більш високу, ніж та, яку мали найстаріші та найвпливовіші революціонери? Дуже просто: він одружується. Разом з ним прибуває в Росію його дружина… Знаєте ви, хто вона така? Вона дочка Животовського, об’єднаного з банкірами Варбургами, компаньйонами і родичами Якова Шиффа, тобто тієї фінансової групи, яка, як я говорив, фінансувала також революцію 1905 року. Тут причина, чому Троцький одним махом стає на чолі революційного списку. І тут же ви маєте ключ до його справжньої персональності» [108] (с. 433).
І так як голова Тимчасового уряду безпосередньо підпорядковується Льву Троцькому (Бронштейну), то:
«…Керенський повинен здати цілком держава комунізму, і він це і завершує. Троцький має можливість “непримітним чином” окупувати весь державний апарат… Ось це-то і є реальність в воспеваемой Жовтневої революції. Більшовики взяли те, що “Вони” їм вручили.
До (узьмин). Ви наважуєтесь говорити, що Керенський був спільником Леніна?
Р (аковский). Леніна — ні. Троцького — так; правильніше сказати — спільником “Їх”” [108] (с. 443).
Тобто світової олігархії банкірів. І якщо Ленін фінансувався Німеччиною, будучи німецьким шпигуном, то Троцький вже фінансувався Америкою з її Уолл-Стріт. І саме йому, про що скромно намагається не згадувати, подзвонив в той вечір Керенський і попередив про отриманому від Австрії пропозиції про сепаратний мир. А тому в ту ж ніч з чорного ходу Троцьким був організований збройний переворот.
Зв’язок цих двох масонів підтверджує і посаду, яку Керенський займав після лютневої революції:
«З 27 лютого разом з Троцьким — заступник Голови Петроградської ради» [42] (с. 14).
І якщо врахувати, що незримим диригентом російського масонства, підготував лютневий переворот, був саме Троцький, то все, що сталося згодом є природним продовженням розпочатої ним гри.
Тому стає зрозумілим, що лише він особисто і міг переорієнтувати передачу влади з рук так званої «буржуазії», в особі масона Керенського з компанією, в руки «трудового народу», масона Троцького з компанією іншої. Це потрібно для того, щоб «націоналізувати» майно «капіталістів» і передати його в руки всесвітньої масонської організації — прообразу «комітету 300». Так сталося у Франції. І Наполеон Бонапарт, імператор від братства Луксор, уособлював собою ту саму фігуру від змовників, яку тепер представляв Лейбор Давидович Бронштейн від «Мемфіс Міцраїм».
Так що країна з допомогою фінансується світовою олігархією банкірів організації, іменованої масонством (а масонами були і Ленін-Бланк, і Зиновев (Апфельбаумів), і Каменєв (Розенфельд), і Свердлов (Ройд), і всі інші провідні революціонери), була повалена в хаос революції, здійсненої в ніч після того, як насправді перемогла в настільки довго і напружено ведеться війні…
Але не тільки гасло «мир без анексій і контрибуцій» виявився легендою, коли фактично виграна війна була оголошена програною. Другий не менш важкий козир жовтневого перевороту, «землю селянам», виявився такий же фальшивкою.
Ось як, насправді, були справи з земельною власністю в 1917 р.:
“До весни цього року селянам на засадах власності і оренди належать майже всі землі в Азіатській Росії і близько 90% Європейської Росії (тобто, більшовицький гасло “землю — селянам” був розрахований на міських невігласів; а в права селяни були зрівняні указом з іншими станами ще в 1906 році)” [5] (с. 571).
Тому переділ в 1917-1918, за даними Наркомзему, дав на кожен двір лише кілька:
«десятих і навіть сотих десятини на душу» [6] (с. 9).
Тому сам цей гасло «земля селянам», що підтверджують у своїх роботах самі ж більшовики, був лише:
«технічним прийомом революціонізування села, будучи позбавлений серйозного економічного значення» [7] (с. 112).
Але навіщо, питається, треба було у когось щось забирати? Адже цілинного землі в Росії було дуже багато. І того, хто її потребував, можна було отримати землю у малозаселених районах держави:
«Селяни, що побажали вийти з общини, могли не просто відокремитися від неї зі своїм земельним наділом, але на надзвичайно пільгових умовах отримували з державного земельного фонду нові земельні ділянки, великі в порівнянні з попередніми, — так звані відруби» [8] (c. 254).
Так що:
«Аграрні реформи, що проводяться П. Столипіним, давали землю селянам, гарантували її отримання на пільгових умовах. Таким чином, це позбавляло всякого сенсу більшовицький гасло “землю селянам”, за допомогою якого революціонери хотіли привернути селянство до бунту. Столипін це теж розумів. І тому значення його реформ полягав ще й у тому, щоб, проявивши турботу про селянство і державі в цілому, перешкодити їх залученню до провоковані ворогами Росії революційні процеси» [8] (c. 254).
Але не просто земля у цю якусь таку вже «революційну ситуацію», вписану в історію більшовиками, була у селянина в достатку. Російський селянин, і до цього має незаперечну перевагу над Європою за кількістю наявних у нього коней і рогатої худоби, до цієї горезвісної ситуації став багатшим ніким у світі взагалі просто недосяжно:
«…в 1913 році, за даними міністерства сільського господарства, живність в Росії в порівнянні з 1904 роком збільшилася майже в два рази» [9] (c. 24).
І ось з якої цифри вона подвоїлася:
«Статистика за 1904 рік показує, що Росія на той час мала: коней — 26 мільйонів, рогатої худоби — 36 мільйонів, овець — 52 мільйони і свиней — 22 мільйони» [9] (c. 24).
І якщо врахувати, що переважна кількість цієї живності розводили в селах, а:
«…в російських селах часто-густо були сім’ї з 10-15 дітьми…» [10] (c. 167-168),
то в такому разі слід констатувати, що в середньому на селянську сім’ю в ті дореволюційні часи, настільки руганные захопили владу в країні більшовиками, доводилося щось близько 6 коней, 8 корів і 12 овець. А тому і можливість утримувати просто гігантські посівні площі тепер не викликає питань. І все тому, що виробнича база дозволяла російській селянину стати першим в світі за всіма показниками основних культур сільськогосподарської продукції:
«По виробництву найголовніших сільськогосподарських культур Росія вийшла на перше місце у світі, вирощуючи більш половини виробленої у світі жита, більш чверті пшениці, вівса і ячменя, більш третини картоплі. Росія стала головним експортером сільгосппродукції, перший “житницею Європи”. На її частку припадало дві п’ятих усього світового експорту селянської продукції» [3] (с. 26).
Від продажу за кордон масла Російська Імперія отримувала стільки, скільки від видобутку золота.
А тому — яка там стільки років наполегливо навіювана нам про дореволюційних часів ця сама горезвісна «революційна ситуація»?
Та вже, як довелося постаратися засобів большевицької пропаганди, щоб виправдати вироблений ними в 1917 р. державний переворот: з процвітаючою насправді країни створити образ гинучій безлошадной голодуючої нібито села до революції і нібито ситій і задоволеною після неї.
Дивно — як же ми примудрилися в ці казки повірити, якщо распрекрасной відомо, що ще задовго до революції саме Росія завжди лідирувала за кількістю наявної на селянську душу живності, про що пишуть іноземці практично у всі часи.
Ось, наприклад, що писав про Московії італієць Альберто Віміна та Ченеда (1657 р.):
«…вони мають безліч худоби, овець, кіз і корів… Коней тут так багато, що важко знайти їх в такій кількості, в іншій державі… ні хатини, жителі якої не мали коней…» [11] (с. 22).
І так було у нас завжди — адже навіть знаменитий Радищев, наш Цукрів XVIII ст., намагаючись визнати каторжною працю кріпосного селянина, все ж не може не повідомити, що описуваний ним орач крім коня, на якій працює, має ще одну — в запасі. Але так було і надалі. В тому числі і перед якоюсь «революційною ситуацією» 17-го року в тому числі. Тут варто лише пригадати мемуари Р. К. Жукова, нашого видатного полководця, який, описуючи своє злиденне дитинство, все ж пригадує, що їх найбіднішої на всю округу сім’ї кінь все ж була.
Те ж і щодо корови:
«Мати корову скрізь у Європі є знак розкоші, у нас не мати корови знак жахливої бідності» [13] (с. 209).
А тому порівняємо наше тваринництво в засніженій країні, де для худоби треба було накосити влітку сіна на 4 довгих місяці зими, з країнами, де про сніг знають більше з чуток.
В Аргентині малося на 1912 р. 9, 427 млн. коней, у США на 1916 р. — 21, 166, у Канаді — 2, 996 [93] (с. 259-260).
А адже в Російській Імперії (на 1914 р.) — 34, 430 млн. коней. Тобто більше, ніж в Аргентині, США та Канаді разом узятих (там же)!
А тому і результат такого господарювання не змусив себе довго чекати:
«У 1913 р. урожай зернових в Росії виявився приблизно на 1/3 вище, ніж в Аргентині, Канаді і США разом взятих!» [10] (c. 168).
Причому, як раз до 1917 р., коли нібито виникне якась така «революційна ситуація», російське конярство і ще багато пережене за кордон, незважаючи на війну і відірвані від Росії території Польщі, Західної Білорусії і Литви, поголів’я коней яких, природно, в список не увійде.
Отже, ось що повідомлять нам «Поуездные підсумки Всеросійської Сільсько-Господарської і Поземельної перепису 1917 р.»:
Коней — 40, 786 млн. [94].
Причому, навіть не порівнюючи величезну Царську Росію, але лише територію нинішнього РФ з тими губерніями, які дають звітність про наявність великої рогатої худоби та коней за період 1917 р. і період СРСР, результати виявляються аж ніяк не на користь побудованого на насильстві держави:
«Я взяв кращі результати РРФСР: за 1985 р., найбільша кількість сільгосптварин, і порівняв з жахливим 1917 роком, коли вже 3 роки вирувала війна, з’явилися картки і продрозкладка. Виявилося, що число сільгосптварин в 1917 році, на 4% більше, ніж у кращому році соціалізму. А якщо вважати коней (їх же теж можна їсти) на всі 21%. І коли було більше м’яса?» [95].
Так що насправді російський народ багатіли рік від року, а зовсім не беднел, як повідомляли нам засоби пропаганди 70 років:
«…реформаторська діяльність Миколи II і його попередників, спрямована на поліпшення добробуту народу робила безсмысленной і неспроможною агітацію народовольців та інших антимонархических організацій» [3] (с. 26-27).
Так що Царська Росія, на відміну від навіяних нам байок, насправді була найбільш обезпеченной сільськогосподарською продукцією країною того часу:
«Жителі російських міст не поїдали цих продуктів, оскільки їх було дуже багато» [9] (c. 24).
І справді: мало не половина всього їстівного, що йшло на експорт в дореволюційні часи, вироблялось в Росії.
Причому, після реформи Столипіна продуктивність праці різко зростає:
«У порівнянні з дореформеними періодом врожайність зернових культур в 1913 році зросла майже в 2 рази, а продуктивність праці — в півтора рази» [3] (с. 143).
Зрозуміло, що і сам виробник цієї продукції, російський селянин, у програші від своєї праці залишатися не міг. Що підтверджують навіть праці Леніна, які фіксують наявність 95% середняка в селі, що більш ніж красномовно говорить і про досить рівномірному розподілі наявної в Росії тварин, землі і знарядь виробництва серед селян.
Так що у російського селянина, часів цієї горезвісної революційної ситуації, було в достатку буквально все.
Це знайшло підтвердження і в зробленому в 1998-2004 рр. опитуванні старожилів Кемеровської області. Ось що повідомляють про свій добробут до революції селяни — хтось сам застав ті часи, хтось з розповіді батьків:
«Док. №1
Рейник Олена Малофеевна народилася в 1904 р. в д. Мояны Яшкинского району нинішньої Кемеровської області. Розповідь записав правнук Трізна Євген 1999 р. (п. Яшкино)
У нашій сім’ї було шестеро дітей: три брати і три сестри… Господарство у нас було середнє: 4 корови, 5 коней, свині, вівці, кури. Скільки їх було, я не пам’ятаю. Але пам’ятаю, що батько зі старшим братом встигали все зробити не лише у своєму господарстві, але ще наймалися на яку-небудь роботу до того, хто був багатший нас. Будинок у нас був великий, добротний. Загалом, жили небагато, але й не бідно…» [96].
Тобто 4 корови і 5 коней — це зовсім не багате за дореволюційним мірками господарство.
«Док. №3
Михайлова Анастасія Захарівна народилася в 1906 р. в Алтайському краї. Бесіду вела Лопатіна Наталія 1999 р. (спецэкспедиция фонду «Історичні дослідження» (д. Балахоновка Кемеровській області)
Я народилася в 1906 р. в Алтайському краї. Жила з матір’ю. Батько пішов служити на дійсну. Служив сім років, повернувся, а в 1914-му р. знову пішов. Воював на німецькій. Мама тримала 2 коня, 3 корови, 12 овець, 12 гусей, 50 курей, 4 свині. Сама орала. У нас було 16 десятин землі. Ті, у кого 2-3 корови, коні 2-3 це самі бідняки і вважалися. Багаті ж ті, у кого було коней 10-15. А кулаками вважалися вже ті, хто тримав за 50-70 коней, корів… На батька ми отримали похоронку. А незабаром мама померла. Залишилася я від неї дев’яти років і брат, який народився у 1913 р. Жили у тітки. А батько виявився живий. Він був у полоні. Ви пам’ятаєте, що було в громадянську війну? Після німецької війни мужики дуже боролися. З вилами ходили. На кого — з вилами? На бєляков, то на червоних… Червоні прийдуть то порося вкрадуть, то овечку, а то й теляти зведуть, білі, — те ж саме. Ну, як жити християнинові?! Скільки ж працювати треба! Хто такі червоні, хто такі білі — ми не розбирали» [96].
Тобто 2-3 коня і 2-3 корови — це самі що ні є, як з’ясовується, за мірками Російської Імперії, бідняки.
Але і про чужу війну селянству двох масонських угруповань теж досить цікаво сказано — не потрібні були російській людині ні ті, ні інші. І все тому, про що сьогодні якось не прийнято говорити, що Миколи II, Головнокомандувача Російської армії, зрадили, насамперед, його генерали — згодом лідери білого руху: Алексєєв і Колчак, Денікін і Корнілов.
«Док. №6
Баландіна Любов Василівна народилася у 1908 р. в с. Миколаївка нинішньої Кемеровській області Розповідь записала її правнучка Машукова Ольга в 1997 р. (с. Миколаївка)
Наші предки, скільки я пам’ятаю, завжди жили в Сибіру. Вони були, можна сказати, засновниками цього краю. Жили вони тихо, мирно, були працьовитими людьми, ні до якої влади не прагнули. Тому вони ніколи не голодували, але і особливо багатими не були. Сім’я наша була з 10 осіб: батьки і вісім дітей. Батько в нас був дуже господарським людиною. Йому вдалося розширити господарство, яке дісталося від батьків. Він розвів повний двір великої рогатої худоби, свиней та іншу живність, відкрив олійницю і млин…
Док. №8
Абросимова Мотря Спиридонівна народилася в 1909 д. Усть-Кум нинішньої Новосибірської області. Розповідь записала Павлова Світлана 1999 р. (р. Кемерово)
В сім’ї було 11 чоловік. Жили небагато: 6 коров, 3 коні, вівці, гуси, кури. В селі були двори і багатший.
Док. №10
Бондаренко Георгій Іванович народився у 1909 р. в д. Камысла нинішньої Кемеровської області. Розповідь записала Соломыкина Олександра в 2001 р. (р. Кемерово)
Мій батько був великим трудівником, хоча ходив на костыле (пошкодив ногу ще на царській війні). Все завжди робив зі змістом і по розуму. Завжди в роботі. Тому і нажили 2 млини (водяний і вітряний), олійницю, сноповязку, складну молотарку, 50 десятин землі.
Док. №19
N Дар’я Михайлівна (прізвище просила не називати) народилася в 1912 р. в д. Верхотомка нинішньої Кемеровської області. Розповідь записав Васильєв Максим у 1999 р. (д. Верхотомка)
У нашій сім’ї було восьмеро дітей. Жили заможно. У нас було своє велике поле і повен двір худоби.
Док. №28
Кисельова (у дівоцтві) Марія Іванівна народилася в 1914 р. в с. Морозово, Кальчугинского повіту Нинішньої Кемеровській області). Розповідь записав Тюменев А. в 2001 р.
У моїх батьків було 11 дітей. Ми переселилися сюди з Вятки в роки Столипінської реформи. Бідняків в селі Морозово не було. А звідки їм бути? Були общинні землі. Їх розподіляло суспільство за кількістю їдців. Переселенцям ліс на корені Цар давав безкоштовно. Податків за Царя ми не платили. Нам навіть насіння давали безкоштовно. До колгоспів у нас була кооперація. Їй ми були задоволені, так як самі її і зробили. Ми об’єдналися і купили громадську механічну молотарку для обмолоту зерна. Жодних бідняків або кулаків у нас не було. Були в селі тільки ремісники і селяни. Всі ми робили самі. Сім’ї були великі, всі працювали, ось і багатіли. Для повсякденного носіння одяг шили з домотканої матерії (льон). Але у всіх була добротна святковий одяг. У багатьох були швейні машинки. До колгоспів селяни харчувалися дуже добре: хліб, молоко, сало, яйця, м’ясо. Усього цього було вдосталь. А лишки продавали на базарах, ярмарках. В царських селах п’яниць не було.Пити гріх! Ми це знали всі.
Док. №30
Кірсанова Параска Савеліївна народилася в 1915 р. в д. Покровка Chulymsky району нинішньої Новосибірської області. Розповідь записав онук Цицкунов Олександр у 2002 р.
Сім’я наша складалася з 17 душ. Сини у діда одружилися, але не ділилися, вели спільне господарство. Жили всі дуже дружно, ніхто ніколи не сварився і не лаявся. У всіх була своя робота і обов’язок. Всі працювали і один одному допомагали. Господарство було велике, було все: корів завжди не менше п’яти, які щороку давали по молодому потомству; овець не були отримані; кури; гуси; свині; два коня — один робочий, інший виїзної; пасіка, від якої було меду стільки, що якщо не продавали, то мед прокисал. “Кулаком” мій батько не був, його можна було назвати великим середняком. Чому не “кулак”? Так були сім’ї і міцніше нашої.
Док. №32
Ленцева Марія Наумівна народилася в 1915 р. в д. Подъяково нинішньої Кемеровської області. Розмову записала Лопатіна Наталія 1999 р. (спецэкспедиция фонду «Історичні дослідження»), (п. Щегловский)
Наша сім’я жила небагато: було всього 2-3 коні, корова, вівці, косарка, плуг.
Док. №45
Ляшенко Поліна Степанівна народилася в 1918 р. в с. Волошки на Україні. Розповідь записала онука Курбатова Євгенія в 1999 р.
Сім’я наша була велика… Звичаї в родині були суворі, з самого дитинства дівчатка багато працювали, допомагаючи по хаті і в полі. Жили не бідно, але і не в розкоші. Мали кілька коней, корів, овець, свиней, домашню птицю. Будинок у нас був великий і справний» [96].
Док. №106
Павленко Андрій Миколайович народився у 1926 р. у с. Новожетково Приморського краю. Розповідь записав онук Денис Лебедєв в 2000 р.
Наше село була майже вся заселена малоросами, які у 1895 р. приїхали на поселення з Полтавської губернії. Мій дід Іван Гордійович міцний мужик був. Його господарство було: 2 воли, 3-4 корови, 2 коні, кури, свині, вівці. Вважали його міцним середняком. А куркулів не було. Та і хто такі кулаки? Це все дармоїди та п’яниці вигадали! Були трудівники або ледарі. Питання це міг би бути не риторичним, якщо б після краху соціалізму у 1991 р. у російських демократів вистачило сил, а головне, волі провести суд над комуністичною партією, над комунізмом. Суд — за аналогією з Нюренбергским процесом над фашизмом. Фашизм, засуджений міжнародним судом як ідеологія, що вже не мав шансу політично піднятися. Комунізм, який вчинив злочин перед російським народом більш тяжке, ніж фашизм перед німецьким, вже через рік після розвалу КПРС піднявся» [96].
Але що ж тут такого витворяли більшовики, раз селяни, в один голос повідомляють як ситно і привільно жилося їм в рідній країні при Миколі II (це підтверджують всі півтори сотні опитаних респондентів в один голос), коли старожили вимагають прирівняти їх правління з фашизмом?
«Док. №1.
До колгоспів у нас кулаки, звичайно, були… А як утворили колгосп, багатство у них відібрали. А самих мужиків тут же за селом розстріляли. Потім їх тіла в одну яму скинули і засипали землею. А нам сказали, що їх багатство на темряві і крові нашої сколочено. Але ми-то знали, що вони працювали багато, от і розбагатіли.
Док. №4
повантажили у вагони для худоби і повезли. Везли до Новосибірська цілий місяць. Годували рідко, кидали нам тільки хліб і воду. Свекруха і діти померли в дорозі. Їх винесли з вагона на якійсь зупинці. Де і як вони поховані, ми не знали. Та й поховані?
Док. №5
Хазяйнували так, що в 1933-34 роках, а також в роки війни і після неї був голод. Вимирали цілими сім’ями, а то й селами.
Док. №6
Коли у нас все забирали, сильно побили батька. За що? За те, що він накопичив для них стільки добра?
Наш будинок спалили. Ця страшна картина все життя стоїть у мене перед очима. Батька забрали в тюрму, де він і помер» [96].
Тобто в мирний час комуністи вигнали людей з будинку, повбивали, а сам будинок спалили…
Причому, це зовсім не поодинокий випадок, коли більшовики, не знаючи, куди подіти будинку конфісковані у вбитих ними людей, надходили на своїй території так, як вороги надходять на території, завойованій ними — спалюють будинки, а людей відводять в рабство або вбивають.
А так і відбувалося. Всіх, хто чинив опір, тобто не хотів йти в рабство, що собою представляв сталінський колгосп, вбивали. Мало того, будинку вбитих людей спалювали:
«Док. №32
Дядько мій ще до колгоспів хороший будинок побудував. А мій батько йому й каже: “Заходь у колгосп, заходь. Розорять тебе з таким будинком!” Не послухав дядько. Забрали у нього будинок, всю худобу. І самого забрали. Безвісти зник. За що питається? За те, що хотів, щоб його сім’я жила в добротному будинку і в достатку? Адже цей будинок своїм потім заробив. Коли почалися колгоспи, ми з подругою на сушарці працювали. Знаєш, скільки ось цими руками я таких будинків спалила? Ох, і напилились ми тоді з подругою! Привезуть хороший будинок, в ньому б жити та жити. Або зграйку, яку. Ти в ній хоч зараз скотину тримай! А ми її на дрова пускаємо, зерно сушимо. Рука не піднімалася таке добро переводити. Ми знали, що все це конфісковані куркульські хати і здогадувалися, де тепер їхні господарі. І кому все це з нами треба було зробити?!» [96]; [98]; [99]; [100]; [101].
«Док. №67
Будинки ламали й везли на вапняний завод, а там їх палили в печах. Такі гарні будинки спалили!
Док. №95
Під час розкуркулення була одна правда. Правда була людину зі зброєю! Якщо господар був стійкий і, незважаючи на побиття, не говорив, де і що заховано, били його дружину, спалювали споруди. Загони по розкуркуленню заходили в будинки в будь-який час і навіть не просили господаря забрати собаку. Вони її просто вбивали.
Док. №120
Збирали людей і агітували, щоб вступали в колгосп. Обіцянок було багато: разом сіяти, прибирати і восени ділити порівну. Комусь це подобалося. А хто не хотів вступати, у них спалювали хати» [96].
Але вдома більшовики спалювали і разом з людьми. На сьогодні з’ясовується, що в д. Ягуново Кемеровській області захопили Росію комуністами, ще задовго до появи фашистських таборів, був обладнаний більшовицький табір смерті:
«в якому розстрілювали. Мабуть, це був перший табір знищення. З нього не вийшов жоден в’язень. Останню партію ув’язнених, за свідченням очевидців, спалили в заколоченном бараку. На цьому місці в 90-ті роки поставили обеліск» [96] (с. 144).
Ось по кому і донині плаче Нюрнберзький трибунал…
Але більшовики були багато більш жорстокими, ніж фашисти:
«Док. №12
Ті, хто побував у німецькому полоні, відправлялися в ГУЛАГ, звідки вони вже не повернулися» [96].
Тобто фашистські табори були навіть більш щадними життя людей, ніж радянські табори…
Ну, і які соціалісти страшніше: свої або німецькі??? Від німецьких соціалістів хоч хтось повернувся назад, а ось вже з радянських таборів, як свідчать очевидці, не повернувся взагалі ніхто…
ГУЛАГ, через який пройшли десятки мільйонів людей, повернув на відносну свободу лише в середині 50-х 20 000 напівмертвих людей, багато з яких так додому і не повернулися, загинувши в місцях, де їм належало жити після відбуття тюремного терміну [102].
«Док. №14
У 1937 р. до нас в село зі всього округу зібрали заарештованих мужиків. Їх було чоловік 200. Ніхто не знав, за що їх забрали. Тільки всіх їх втопили в ополонці. До самої весни нікому з родичів не дозволяли навіть підходити до річки» [96].
Ось що творилося в цій деякими і сьогодні обожнюваної «країні мрій» — СРСР: без суду і без слідства нквдисти, так як лінь було схоплених ними людей ще й у в’язницю конвоювати, повбивали, не відходячи далеко від місця, де нахапали перших попалися під руку мужиків. Як таке кваліфікується інакше, ніж справжнім фашизмом?
З іншого боку і фашизмом-то не назвеш: німецькі фашисти вбивали росіян, а тут вбивали росіян росіяни ж комуністи, керовані єврейськими комісарами. І що страшніше?
«Док. №15
Багатьох односельців, наших друзів, знайомих незабаром назвали ворогами народу ” і репресували. Людей забирали несподівано, і більшість з них вже не поверталися. Обставини і факти ретельно приховувалися. В однієї нашої сусідки забрали чоловіка, і тільки через кілька років вона дізналася, що його разом з іншими ворогами народу зігнали в покинуту шахту і поховали живцем під землею» [96].
І знову: як це можна загнати людей в шахту і вбити, засипавши землею?
І таке витворяти могли тільки фашисти. Але це робили німці — захопили чужу країну вороги. Але, що бачимо, таке не в чужій, але в своїй власній країні витворяли більшовики!
«Док. №25
Куди відправили чоловіка мого, я не знаю. Тоді багато мужиків викрали з села, чоловік п’ятдесят, не менше.
Док. №26
Під час колективізації люди пролили дуже багато сліз. Адже вбивали годувальників мужиків.
Док. №27
Біда не обійшла і нашу сім’ю. У 1937 р. заарештували батька. Його визнали ворогом народу за те, що по неділях він співав у церковному хорі. Розстріляли.
Док. №42
Ох, і ворогів народу пам’ятаю… Прийшов якось сусід з роботи. Підійшов «воронок» і забрав його. Взяли — і з кінцями. І відтоді його не бачили… У всіх селах садили людей.
Док №112
Ті, кого забирали, вже ніколи не повертався… У 1937 р. забрали півсела мужиків…
Док. №43
Люди, яких забирали, як ворогів народу, у нас були… В одну ніч забрали відразу 30 чоловік, немов, за рознарядкою» [96].
Так адже і запротоколированная рознарядка сталінська для проведення масових вбивств є:
«Постанова президії Західно-Сибірського крайового виконавчого комітету від 5 травня 1931 р.:
Цілком таємно
Провести… експропріацію і виселення куркульських господарств, виходячи з орієнтовного розрахунку 40 000 господарств…
П. п. Заступник. Перед. Запсибкрайисполкома В. Зайцев Заступник. Ответств. Секретаря ЗСКИКа Сиротін
Вірно: Врід. Зав. з/ч ЗСКИКа Юрасов. Підпис.
ГАКО. Ф. Р-71. Оп.1. Д. 1992. Л. 13–15. Оригінал. Машинопис» [96] (с. 23-26).
Тобто більшовики тільки по Західній Сибіру, враховуючи наявність в ті роки в сім’ях по 8-12 чоловік, наказували чекістам знищення чверті мільйона селян!!!
Причому, ці масові вбивства, після знищення російських людей, певного більшовицькими планами, зовсім не закінчувалися. Хвиля масових вбивств сталінського терору йшла одна за одною.
Ось що повідомляє на дану тематику свідок радянського геноциду російського народу В. М. Острєцов, після інституту потрапив в Сибір за розподілом:
«…восени 1966 року прибув на береги Обі. Тут радянську історію побачив, минаючи всі книжки і коментарі. Тайговий селище жовтневе (б. Кондинский) серед своїх п’яти тисяч жителів мав у собі: російських селян з Тамбовської області, Воронезької, Архангельській і, звичайно, з південних районів Тюменської області та з-під Тобольськ. Це були залишки залишилися в живих “розкуркулених” російських мужиків, кого під конвоєм зганяли на пустельні береги північної Обі…” [109] (с. 12).
Були вони:
«Грамотні і підтягнуті, абсолютно не приховують своєї неприязні до бісівської влади… Загинуло їх тьма. Всіх померлих закопували в рів. І цих ровів по всій середній Обі від Ханти-Мансійська до Салехарда, ймовірно, тисячі. Тут був заритий цвіт російської нації. Її головна надія і джерело всіх її сил і звершень на історичному терені. З історіями про те, як все це відбувалося, я стикався кожен день, заповнюючи “історію хвороби”…
Основна маса потрапила сюди в 30-е. Їх гнали до Обі або везли в теплушках до Тюмені. Потім заганяли на пароплав, оточений конвоєм з натасканными на людей собаками. Серед цього гавкоту, плачу дітей, криків нещасних жінок, мата-перемата конвоїрів, їх вантажили на пароплав. Потім везли і висаджували на абсолютно порожньому березі Обі. Без їжі, без теплого одягу, обдуваються всіма вітрами, вони поголовно вмирали, але встигали поставити перші хати. Потім, на наступний рік, йшла нова партія з російськими селянами, з дітьми і жінками. І ця партія гинула поголовно, але встигала підвести хати під дах. І тільки на третій чи четвертий рік уже наступна партія могла осісти в хатах. Але залишалися конвоїри, голод і розстріли. Навпроти нашого селища, далеко в гарну погоду можна було бачити хати покинутій села. Там були арештовані і розстріляні всі жителі. Здається, тільки остання залишилася жінка втекла звідти в селище і тому залишилася жива» [109] (с. 12-13).
Тобто російських селян масово вбивали: і в 29-му, і в 30-му, і в 31-му, і в 32-му, і в 33-м. Їх ешелонами і пароплавами звозили роздягненими і разутыми в незаселені людиною місця і скидали в північній тайзі навіть не забезпечивши інструментом для будь-якого будівництва, але при цьому конвоюючи. Мало того, їх зовсім не годували і навіть не поїли. Зрозуміло, маленькі діти гинули ще на шляху прямування всі поголовно і їх, як дохлих собак, на кожному полустанку пачками викидали конвоїри. І так тривало рік за роком — все нових селян щорічно більшовики підводили під поняття «кулаки», а тому безжально вбивали мільйонами. Ось він де відбувався справжній геноцид російського народу. А нам торочать про якихось там таких німецьких фашистів…
Але напилися чи більшовики російської крові?
Та зовсім ні. Ось продовження терору, розпочатого ще в кінці 20-х і не закінченого до середини 30-х:
“31 січня 1938 р. Політбюро ЦК ВКП(б) затвердило “ліміти” підлягають репресіям. Вони перевершували завдання попереднього року [37-го А. М.]. Наприклад, для Омської області нова квота розстрілів збільшилася в 3 рази, Далекосхідного краю в 4, Красноярського краю в 2 рази. Але в наступні місяці і ці норми були підвищені» [97] (с. 221).
Ось чому селяни дивуються дуже рівною кількістю забираемых на забій людей: 15, 20, 30, 50 чоловік. Тобто знищення селян цими людожерами велося за заздалегідь спланованим нормам на вбивства! Більшовиків при цьому зовсім не цікавило — винен в чому-небудь людина чи ні — вся вина людей, підлягають на величезних просторах Росії тотальному знищенню, була лише в тому, що вони росіяни…
І вбивали нас більшовики в ту пору по-різному. Кого розстрілювали, кого топили в ополонці, кого завалювали в шахті, кого морили голодом, кого убогістю:
«Док. №13
В колгоспі ми вже досхочу ніколи не їли. Бува, прокинешся вночі від голоду, сил немає, як їсти хочеться!
Коли Миханю треба було в школу відправляти, так йому зовсім не в чому йти було. Хто рубашонку з сусідів дав, хто штанці.
Док. №15
Мою сестру з родиною виселили на північ. В чому були одягнені, в тому і, з голою душею, відправили етапом. Двоє її дітей померли по дорозі від голоду й морозу.
Док. №25
Одягнути і взути — нічого було. Взимку гумові чуні наопушняешь (тобто, заштовхаєш туди овчину) і носиш. А коліна ганчірками обмотували, щоб вони не мерзли.
Док. 28
Колективізація для нас — це грабунок, свавілля. Забирали все майно (худоба, хліб, знаряддя праці, іноді вдома). Конфісковували навіть одяг і взуття. Хто пручався, того розстрілювали чи вислали в Нарым. З собою могли взяти тільки те, що можна понести на руках. Відомості з Нарыма чинили: вони там жили в землянках, їли кору дерев, вмирали сім’ями. З малолітніх дітей там не вижив ніхто.
Док. №29
Розкуркулення в селі проходило з великою жорстокістю. Народ перебував у паніці, страху. Майно відбирали, сім’ї відсилали. Брата батька з родиною заслали на Камчатку. У першу ж зиму вся сім’я загинула.
Голод в селі став існувати відразу після колективізації. Він так від нас потім і не йшов.
Док. №31
У своєму особистому господарстві працювали тільки ночами, після роботи в колгоспі.
Док. №39
Настав 1931 р. Почалися колгоспи. Тоді в людей все забирали, їх господарства розоряли, а самих відсилали в Нарым. Жоден з них не повернувся. Навіть листів від них не було.
В колгоспі ніхто не жив справно. Всі жили погано. Навіть на ноги взути нічого було. Злидні була.
Док. №40
За «жменя гороху», судили і давали п’ять років тюремного ув’язнення…
Док. №47
Сукня у мене всього одне було. Від матері дісталося. Річ дорога. Одягала лише по великих святах. Народила доньку, загорнути нема в що було. Вона в мене цілий місяць голяка лежала.
Док. №51
Цілі родини саджали в вагони, забивали [цвяхами — А. М.!!!] і гнали у Сибір. Дуже багато людей загинуло в дорозі.
Колгосп це щось жахливе. Ми працювали за палички.
Німці вели себе досить добре. Вони дозволяли нам працювати і, до того ж, більшу частину врожаю залишали нам і лише меншу забирали собі, на відміну від колгоспних порядків. Знаєш, що мені за такі слова зовсім недавно було б?» [96].
Тобто німці вели себе багато гуманніше більшовиків! А мовчали про це тому, що за такі одкровення більшовики відразу вбивали. І лише до кінця 90-х старожили починають розповідати, що творилося в роки їхньої молодості в СРСР.
«Док. №57
Мені здається, що за період з 1922 по 1939 рр. від страшного голоду в селі померло людей більше, ніж на фронтах громадянської і Великої Вітчизняної воєн. Злидні в колгоспі була гірше татарського ярма. Гіршого вже й не могло бути.
Док №45
Мого батька відправили в табір на Північ. А нас з мамою кудись довго везли в товарному вагоні. Це була страшна дорога. Нам практично не давали ні їжі, ні води. Маленька Віра захворіла на дизентерію і померла.
Док №126
Ох, і важка ж була та дорога у посилання. Багато її не витримували, вмирали. Особливо багато померло дітей.
Док №108
До весни 1932 р. діти почали хворіти від виснаження. Прийшла дизентерія та ін. хвороби. У деяких сім’ях всі діти повмирали.
У 1937-38 рр. повсюдно репресували молодих (30-40-літніх) чоловіків. Їм зазвичай давали термін 8-10 років. Але поверталися лише одиниці. А багатьох із таких потім знову забирали. Там вони гинули. А що таке, ні в родині чоловіка? Навіть у нашому селі Берензасс як не стало батька, вважай, вся родина загинула. Взимку від голоду люди пухли. Діти плакали і кричали: “Хочемо їсти, дай їсти!” А мати нічого не мала. Влітку ще якось городом, травою годувалися. А взимку, коли кінчалися запаси, йшли по селах жебрати. Вмирали люди.
Док №111
Після арешту батька у нас почався голод… Маленькі діти вмирали.
До комуністам ставлюся погано. Вважаю, що як колишні комуністичні лідери, так і нинішні політики — це не ті люди, які повинні стояти при владі.
Док №132
Були випадки, коли арештовували жінок і навіть розстрілювали їх за кілька колосків, вкрадених з колгоспного поля, щоб прогодувати своїх дітей… В 30-х роках у нас голоду не було, так як тоді ми не входили в СРСР, а жили під Польщею. Ми знали, які пристрасті з голодом були на Україні, що входила до СРСР. Земля одна, одна природа, народ один. У них голод, а у нас, через річку, сите життя. Тому ми колгоспів і боялися, коли в 1939 р. і до нас прийшла радянська влада. Настала в колгоспі злидні порівнювати було не з чим, так як з таким становищем ми жодного разу не зустрічалися» [96].
А через пару років прийдуть німці. І чи знайдеться у пограбованих тільки що дочиста людей, частина яких більшовики так і взагалі повбивали, бажання захищати таку ось людоедскую країну, як СРСР?
«Док. №135
У сталінських таборах, про які ти питаєш, я не була. Але знаю від знайомих, що кому вдалося вижити, і їх звільнили, то у них взяли підписку про нерозголошення всього, що було з ними в таборах, в’язниці. Так що, милий чоловік, нічого ти не дізнаєшся про тих таборах. Люди боялися знову потрапити до них за розповіді про життя в них. З відсиділи зараз нікого, я думаю, вже і в живих не залишилося» [96].
Свідки завжди залишаються. Є вони і серед тих, хто не побоявся розповісти правду про сталінські табори. І свідоцтва ці дуже страшні. Протоієрей Михайло (Труханів), наприклад, повідомляє, що в Унжлаге в 1941-1943 рр. хлібна пайка була для працюючих на лісоповалі 400 г, в лазареті, куди від безкормицы і непосильної при цьому праці попадали перед смертю практично всі, — 200 р. Але в цьому лазареті лікувати нічим було. Там не було навіть йоду. А тому люди опухали від будь ранки і вмирали десятками. Він працював у похоронній команді і заривав по 60-90 чоловік в день [102].
«Док. №52
Батьки говорили, що злидні колгоспників треба порівнювати з убогістю рабів. Мовляв, раби працюють просто так, і колгоспники працюють “за так”” [96].
Але рабів все-таки годували, а колгоспників — ні…
Таких свідчень зібрано за 1999-2004 рр. експедицією “Історичні дослідження” в Кемеровській області півтори сотні. І всі вони повідомляють про фашизм, який приніс, натомість Царства Миколи II, стільки років радянської пропагандою на всі лади расхваливаемый більшовизм. Ось вона де — фальшивість цього гасла, якими революційні євреї, чий Юдин працю по розгрому Православної Росії був проплачений світовою олігархією банкірів, обдурили російське селянство, відібравши у російських влада в їхній країні: «землю селянам»…
Бібліографію див.:
Слово. Т. 30. Мас. пер-рот. Імперія Миколи II
