Крайні заходи, на які чоловік йшов у 1914 році, щоб подивитися на мокру в облипку жінку

288

Від 19 століття залишилася величезна кількість салонної живопису із зображенням голих тіток. Неймовірна кількість, з будь-якого приводу в сюжет впихають тіло, іноді абсолютно недоречно, іноді абсолютно не еротично.
І коли ми сьогодні дивимося на цей пласт, нам неймовірно важко уявити, яка саме “культура” ставлення до жіночого тіла, до порнографії, цей пласт мистецтва породила. Сьогодні у нас такий надлишок, що дуже важко уявити, що ось це все породжене крайнім, неймовірним дефіцитом.

Минулого тижня я опублікувала розповідь Аверченко про натурницю, який дозволив до цієї теми торкнутися. А ось ще одна історія, ще більш показовий. Як про інопланетян читати.
Для розуміння — ось так відпочивають на пляжі пристойні люди.
Ежен Буден. “Пляж в Трувіль”, 1867 (ще картини художника на цю тему)
Крайние меры, на которые мужчина шел в 1914 году, чтобы посмотреть на мокрую в облипку женщину
Аркадій Аверченко
АМЕРИКАНЕЦЬ
(1914)

В цьому місці річка робила вигин, такт що виходило щось у роді півострова. Вийшовши з лісової хащі і побачивши вдалині блестевшие на сонці шматки річки, розірваної силуетами деревних стовбурів. Стрекачев перекинув рушницю на інше плече й витер хусткою піт із чола.
Тут-то він і натрапив на кострубатого мужичонку, який, сидячи на пеньку скиданого дерева, весь поринув у читання якогось обривка газети.
Чоловічок, зачувши кроки, відклав убік газету, вздел на лоб величезні окуляри і, стягнувши з голови невизначеної форми і виду шляпчонку, вклонився Стрекачеву.
— Драсти.
— Здрастуй, братику. Заблукав я, здається.
— А ви звідки будете?
— На дачі я. У Овсянкине. Звідти.
— Вісім Верстов буде отселева…
Він допитливо поглянув на втомленого мисливця і запитав:
— Нічого вам не буде потрібно?
— А що?
— Так, може, що завгодно вашій милості, так є.
— Та ти хто такий?
— Арендатель, — солідно відповів чоловічок, переступивши з ноги на ногу.
— Цю землю орендуєш?
— Так точно.
— Що ж, хліб тут сієш, чи що?
— Де вже тут хліб, ваша милість! І в заводі хлібів не було. Всякою поганню поросло, — ні тобі дерева настоящия, ні тобі справжні луки. Бурелом все, сушняк, сухостій.
— Та що ж ти тут… гриби збираєш, ягоди?
— Немає тут цього гриба. І ягоди теж, до речі сказати, чорт-ма.
— От дивак, — здивувався Стрекачев. — Навіщо ж ти тоді цю землю орендуєш?
— А це, як сказати, ваше благородіє, всяка земля на потребу людині дана і якщо виростання не відбуватися, то, як мовиться, людина не миттям, так катанням должон хліб свій дотримуватися.
Цю незрозумілу фразу чоловічок виголосив дуже переконливо і навіть розгладив кострубатою рукою вкрай мізерну бороду, що нагадує своїм виглядом сумне «орендоване» місце; ні тобі смугу, ні тобі гладкого місця, — один бурелом та сухостій.
Василь Полєнов. Річка Оять. 1883
Крайние меры, на которые мужчина шел в 1914 году, чтобы посмотреть на мокрую в облипку женщину
— Так з чого ж ти живеш?
— Дачниками годую сім’ю.
— Працюєш на них, чи що?
Хитрий усміхнений погляд мужичонки обнишпорив особа мисливця, і посміхнувся чоловічок лукаво, але добродушно.
— Навіщо мені на них працювати! Вони на мене працюють.
— Брешеш ти все, дядько, — невдоволено пробурмотів мисливець Стрекачев, підкидаючи на плече рушницю і збираючись іти.
— Нам брехати не можна, заперечив чоловічок. — За чим брехати! За це теж не похвалять. Баб обожнюєте?
— Що?
— Деякі з нашого підлозі до подиву баб люблять.
— Ну?
— Отож я, можна сказати, по цій жіночій частині.
— Кого?!!
— А це ми вам скажемо — кого…
Чоловічок витягнув з-за пазухи срібний годинник, відкрив їх і, наблизивши до очей, поринув у задуму… Довго щось міркував.
— Шестаковская бариня, мабуть, хворі нині, бо вже п’ять день, як не показуються, отже, що ж виходить? Так що, я думаю, час зараз Маслобоевым-дачницам і Огрызкиным; у Маслобоевых-то вам крім губернанки ніякого профіту, бо сама худа, як палиця, a доньки знову ж така дрібнота, що й уваги не стоющия. А ось Огрызкиной пані залишитеся задоволені. Дама в самій красі і костюмчик я їм через покоївку Агашу підсунув такий, що віддай все так і мало. Раніше у нея щось таке надевывалось, що й не розбереш: то не армячек з сборочкой, не то як в пальто воно виходило. А якщо без обтягування — мої панове дуже навіть ображаються. Не антиресно, бач. А мені що?… Так моя б воля, так я без усього, як говориться. Убуде їх, чи що? Вірно я кажу?
1910 рік, купальні костюми
Крайние меры, на которые мужчина шел в 1914 году, чтобы посмотреть на мокрую в облипку женщину
— Чорт тебе розбере, що ти говориш, — розсердився мисливець.
— Справді, — погодився чоловічок. — Вам не зрозуміло, як ви з далеких дач, a наші Окромчеделовские мене ніколи не забувають. «Веремій, чи немає чогось новенького? Веремій, не освежился чи лепретуарчик. Та я на цю, може, хочу глянути, a на ту не хочу, та куди поділася та, та що робить ця?» Одним словом, перший у них я людина.
— У кого?
— А у дачників.
— Ось у тих, що за річкою?
— Навіщо у тих? Ті коли б дізналися — таку б мятку мені задали, що до зелених віників не забудеш. А я знову ж таки кажу про Окромчеделовских. Тут за цим бугром їх штук сто, дач-то. Ось і годую сім’ю від них.
— Так чому ж ти кормишься, блазень гороховий?!
Чоловічок почухав потилицю.
— Якою ти незрозумілий! Так що… Посадиш пана в яму — ну, то й живи в своє задоволення. Дивлячись, конєшно, за що платять. За Огрызкинскую бариню я, брат, менше целкового ніяк не візьму; Шестеренкины дівчата теж — на всякий скус потрафют, — рубль з четвертаком гріх взяти за таку видимість алі немає? Дрягина пані, Семененко, Косогорова, Лякіна… Мало.
— Ти що ж, значить, — зметикував Стрекачев, — купальниць на своїй землі показуєш?
— Во-Во. Їх, значить, той берег, a мій, значить, цей. Їм збитку ніякого, a мені хліб.
— Ось, каналія, — розсміявся Стрекачев. — Як же ти дійшов до цього?
Ernst Berger, 1913
Крайние меры, на которые мужчина шел в 1914 году, чтобы посмотреть на мокрую в облипку женщину
— Та це, пане, кому які мізки від Бога дані… Йду я про минулий рік до річки рибку порибалити — дивлюся, що за оказія! Під одним кущем дачник белеется, під одним кущем дачник белеется. І у всякого бінокль з очей стирчить. Здуріли вони, думаю, чи що. Тоді-то я ще про біноклях і не чув. Ну, підходжу, виходить до річки по ближче… Еге-ге, бачу. Тут тобі і блюнетки, і брондинки, і товсті, і тонкі, і старі, і малі. Ось воно що! Ну, як значити, я у всю фігуру на березі з’явився — вони і підняли вереск: «Забирайся, такий-сякий, он, як смієш!..» І-і расстрекотались! З тієї пори я, значить, розумом і увійшов до уваги.
— Значить, ти спеціально для цього і землю за орендував?
— Спецыяльно. Шістдесят рублів в літо відвалив. Спритно? Так біноклів чотири штуки виправив, так кущів насажал, так ям нарив — прямо зручність у яке. Сидиш пов-то в прохолоді, в ямі на лавці, ліворуч пляшка пива (від себе тримаю: не бажаєте? Четвертак всього розмови), ліворуч, значити, пляшка пива, праворуч цигарки… — живи не хочу!
Мисливець Стрекачев постукав рушницею про свесившуюся гілку дерева і ніби мимохіть, запитав:
— А добре видно?
— Та вже якщо з біноклем, прямо ось — рукою дістати! І хто тільки це біноклі вигадав, — пам’ятник б йому!.. Може, полюбопытствуете?
— Ну, ти скажеш теж, — посміхнувся конфузливо мисливець. — А раптом побачать звідти?
— Це неможливо! Бо так вже в мене прибудовано. Ніби кущ; a за кущем яма, а в ямі лавочка. Чого ж, пане… спробуйте. Всього розмови (він доклав руку щитком і втупився гострим поглядом на протилежний берег, де жовтіла купальня)… всього і розмови на руб шестьдесять?!
— Це ще що за розрахунок?!
— Розрахунки прості, ваше благородіє: Огрызкинская пані тепер купається — дами чудова самі звольте поглянути — руб, потім Дрягина з донькою на пятиалтынный розмови, ну і за губернанку Лавровскую дешевше двох двогривених покласти ніяк не можливо. Хучь оне і губернанки, a благородним ні в чому не поступляться. Костюмишко такий що, все одно, його б і не було…
— А ну-ка… ти… тово…
— Ось сюди, ваше благородіє, завітайте, тут дві сходинки вниз… Голівку тут нахиліть, щоб оттелева не примітили. Ось-так. А тепер можете розташовуватися… Пивка не накажете чи холодного? Цього хвилиною бінокль протру, запітнів щось… Звольте поглянути.
Herman van Swanevelt, Краєвид з купальниками німфами, 17 століття
Крайние меры, на которые мужчина шел в 1914 году, чтобы посмотреть на мокрую в облипку женщину
Сутеніло…
Втомлений, зголоднілий, виповз Стрекачев зі свого притулку і, відшукавши рушницю, запитав кострубатого мужичонку, солодко дрімав на поваленном дереві:
— Скільки з мене?
— Шість карбованців двадцять, ваше благородіє, та за пиво півсотні.
— Шість карбованців двадцять?! Це що ж таке стільки? Напевно, жульничаешь.
— Помилуйте-з… Огрызкинскую пані покладемо руб, так губернанка в полтиннике у нас завжди йде, так Дрягины — я вже дрібноти і не вважаю, — так Синяковы троє з бабусею, так…
— Ну, гаразд, гаразд… Пішов вираховувати всяку нісенітницю!.. Отримуй!
— Щасливо залишатися! Дякуємо покорниче!..
І підморгнувши дуже інтимно, кострубатий чоловічок шепнув:
— А в третьому та п’ятому номері у мене з обіду наші Окромчеловские сидять. Вже й зовсім темно, a їх ніяк не викуриш. Веселі люди, дай їм Бог здоров’я. Щасливо залишатися!
Paul Сhabas. Дама, початок 20 століття
Крайние меры, на которые мужчина шел в 1914 году, чтобы посмотреть на мокрую в облипку женщину
Не забуваємо підписуватися на мій инстаграмм про живопис гарну