У XIX столітті діти і запеклі кримінальники містилися в одних виправних установах, мало того, в одних камерах. Роботою з важкими підлітками практично не займалися, у всьому прирівнюючи до дорослим. Жахлива ситуація так і залишилася б нормою для країни, якби не зусилля новаторів. Але і їм довелося пройти через безліч перешкод, щоб дати шанс на нормальне життя сбившимся з шляху дітям.
Юридична відповідальність неповнолітніх в царській Росії
Вперше неповнолітні згадуються в якості суб’єкта кримінального права у Військовому Артикулі (1715 р.) Петра I. У ньому не був визначений вік, з якого підліток повинен був відповідати перед законом. Таке уточнення з’явилося в указі Катерини II (1765 р.): не підлягали кримінальної відповідальності діти до 10 років; підлітки з 10 до 17 років могли вже отримати покарання за окремі злочини (наступні нормативні акти, аж до 1917 року, лише доповнювали це положення). До 60-х років XIX століття неповнолітні злочинці містилися спільно з дорослими. Ситуація змінилася на краще після указу імператора Олександра II (1866р.), який наказував окреме утримання малолітніх правопорушників. Стали відкриватися виправні заклади, у яких неповнолітніх не карали, а залучали до корисної діяльності. В основному це були ремісничі притулки або землеробські колонії.
Підстава Московської виправної школи для підлітків-злочинців
Відомий російський філософ XIX століття Володимир Сергійович Соловйов у своїх працях говорив про необхідність поступального руху від зверочеловечества до богочеловечеству, від царства природи в царство духу. Найважливіший щабель у цьому сходженні – етична. На міцній моральній основі повинні зиждиться всі сфери життя людського суспільства, в тому числі і пенітенціарна система. В її основі повинне лежати не бажання відплати злочинцю, а прагнення допомогти йому виправитися – тільки в цьому випадку він знову стане повноцінним членом суспільства. Соловйов у своїй праці з моральної філософії «Виправдання добра» (глава 15 «Кримінальний питання з моральної точки зору») писав про те, що злочинцю для виправлення потрібна суспільна опіка, а доручити таку необхідно особам високоморальним. Він провів паралель: століття тому з психічними хворими поводилися, як зі звірами, яких потрібно приборкувати – саджали на ланцюг і палицями били. Соловйов зазначив, що тепер таке ставлення до хворих з порушеною психікою жахає. На його думку, пенітенціарна система теж має будуватися не на каральних методах, а виправно-відбудовних. На щастя, серед сучасників великого російського філософа знайшлися не просто однодумці, а люди, готові втілювати такі ідеї в життя. Вони спрямували свої зусилля на зміну становища неповнолітніх злочинців, становище яких було особливо несправедливим і згубним – насамперед їх потрібно відокремити від розпустою середовища закоренілих злочинців, зробити так, щоб вони не містилися з ними в одному тюремному приміщенні. Але ще до указу Олександра II, попри відсутність законодавчої бази, були спроби вирішити це питання приватним порядком. У 1864 році зусиллями голови Товариства, який займався розповсюдженням корисних книг і, одночасно з цим, директора жіночого тюремного комітету Олександри Миколаївни Стрекаловой в Москві організована школа для виправлення малолітніх злочинців (до 14 років), які займалися жебрацтвом (безпритульні), були під слідством, залишалися без нагляду після суду або підлягали передачі на поруки. Допомагав їй у цьому професор юридичних наук і громадський діяч М. Н. Капустін. Він очолював притулок аж до свого від’їзду в Ярославль, куди отримав направлення на роботу. Замість себе на посаду директора притулку він пропонує Миколи Васильовича Рукавишникова – випускника Московського університету (він з відзнакою закінчив фізико-математичний факультет).
Методи перевиховання важких дітей, застосовувані в «Рукавишниковском притулку»
Притулок утримувався на гроші купця А. А. Бахрушина і самого Миколи Васильовича. Н.У Рукавишников був сином великого промисловця, власника золотих копалень і металургійних заводів, але по стопах батька не пішов. Він повністю присвятив себе своїм вихованцям – організовував їх життєвий уклад, їх діяльність. Дітей добре годували, вони навчалися грамоті та ремеслам (для чого були запрошені кращі майстри шевського, палітурного, кравецького та столярної справи). Дохід з продажу виробів надходив в касу особистих заощаджень хлопчиків, що стимулювало їх бажання сумлінно освоїти обрану ними ремесло. З дітьми не допускалося грубе звернення, крім того, їх вивозили на екскурсії, водили у театри та музеї. У притулку був невеликий лазарет, в якій постійно чергував лікар. Якщо ж підліток серйозно хворів, його відвозили в міську лікарню, де його обов’язково відвідували хлопці і наставники. Але найголовніше – Микола Васильович брав участь у кожному з них, як у рідній людині. Основу методів виховання складали не покарання і настанови, а щире і сердечне участь у долі кожного вихованця, співчуття до них, заохочення добрих справ і вчинків. Нерідко хлопці гостювали на дачі Миколи Васильовича, а по великих святах приходили в гості в затишний будинок Рукавишниковых, і сиділи за великим столом разом з усім сімейством.
Патрон К. Рукавишников та його вдалий експеримент
У 29 років Микола Васильович тяжко захворів. Перед смертю він попросив свого брата Костянтина подбати про притулку. Костянтин виконав обіцянку і разом з братом Іваном продовжив справу старшого брата. Стараннями братів Рукавишниковых у притулку (з числа підопічних) було організовано церковний хор і оркестр духових інструментів. По недільним і святковим дням хлопців запрошували грати в міському парку, що їм дуже подобалося. Коли кількість воспитуемых істотно збільшилася, був прибудований флігель, а пізніше була заснована колонія на станції Икша, куди для землеробських робіт направлялися старшокласники. Вирощені ними овочі і фрукти відправлялися в притулок. Одного разу Костянтин Рукавишников наважився на такий експеримент: він не зміг піти до обідні з-за хвороби і попросив, щоб одного з вихованців надіслали принести йому додому просфору. Все закінчилося благополучно. Після цього Костянтин Васильович не раз відпускав деяких вихованців без супроводу в місто. Такі експерименти прискорювали соціалізацію воспитуемых і зміцнювали їх впевненість в собі. Доля хлопців відстежувалася і після виходу з виправної школи: кожному з них призначався наставник, який допомагав знайти роботу, опікав його, цікавився, чи подобається йому роботу, як з ним обходяться, а у господаря, у свою чергу, питав, чи задоволений він роботою вихованця. Досвід «Рукавишниковского» притулку активно переймався. Притулки такого роду відкривалися в багатьох містах. За ініціативою К. В. Рукавишникова проводилися з’їзди працівників виправних закладів, на яких обмінювалися досвідом і складали резолюції (багато з них лягли в основу змін у законодавстві).
