Михайло Вербицький – найсильніший «дід» у світі (14 фото + відео)

Назвати його старим у мене язик не повернеться. Це треба ще розібратися, хто з нас старий. Я, покректуючи, піднімаю рюкзак з ноутбуком, а Михайло Петрович у свої майже 64 з легкістю бере більше 300 кг у становій тязі. Широкоплечий і міцно збитий, він викований з титану, про що є відповідний запис на майці.

Майстер спорту, багаторазовий чемпіон Білорусі та світу з пауерліфтингу серед ветеранів, автор десятків рекордів живе в агромістечку Жовтневий Смолевичского району і працює старшим тренером з важкої атлетики. Його робочий кабінет — бувала «тренажерка» в місцевому Фоці. «Не дуже, звичайно, зал, — каже Вербицький, відкриваючи двері. — Але залізо є залізо. Можна забацати не зал, а палац — і нічого там не піднімати. Не в красі справа».

Дзеркала, які тут стоять, Михайло Петрович привіз з Німеччини, де служив, років 30 тому. Снаряди для спортивного екстриму робили з підручних засобів. На стінах розвішені плакати крутих атлетів.

— Ось колода, 110 кг — можеш спробувати, — показує Вербицький.

Йому б туди ж — на стіну, до портретів. Таких людей, як цей веселий богатир, в світі не багато.

Вербицький тримає в руках в’язку медалей і починає розповідь:

— Білоруські я не брав, їх купа, вони кілограма три важать, а ось міжнародні покажу. Перший мій закордонний старт був зовсім недавно, в 2013 році. В українському Миколаєві відразу ж виграв золото Кубка світу з пауерліфтингу за версією WPA у становій тязі без екіпіровки в категорії ветеранів. Рекорд світу був до цього 247 кг. Я першим підходом 250 підняв. Другим — 280. Далі був відкритий Кубок Москви. Там теж виграв. Тягнув без «экипири», без ременя, без всього. Потім поїхав на Кубок Євразії за версією WPC. Рекорд світу був 245. Я взяв 250, потім 280. Зарубились з молодим — 290 я потягнув, а він 292 не відірвав.

Далі знову була Москва, перемога в «абсолютці» в групі від 40 і старше. А нещодавно переміг на чемпіонаті світу, який проходив у Луцьку. Побив у становій тязі свій же рекорд. Зараз ось заявився в Курськ. Там, кажуть, призові нормальні.

— Це Дорого — їздити на змагання?

— Виходить так: Михайло Петрович спонсорує Вербицького, а Вербицький — Михайла Петровича. Ну ви зрозуміли. Багато запитують: а навіщо ти це робиш? Кажу: хлопці, а ви хоч раз стояли на п’єдесталі вище всіх? Раз не стояли, значить, не розумієте. Я ніколи не заявляв, що я найсильніший у світі. Але я поки не зустрічав нікого у своєму віці, з ким можна було б серйозно позмагатися. Був на різних чемпіонатах, а гідних суперників не бачив.

— Звання найсильнішого старого в світі вас не образило б?

— Росіяни, українці звуть мене лагідно — «наш дід». На що тут ображатися? Взагалі, звичайно, з «кульбабами» мені змагатися нецікаво. А ось з молодими бився і далі буду продовжувати.

Ми сидимо на трибуні стадіону. Поряд гуде тример. «Дід» розповідає про те, як збирав у собі силу.

— Я народився недалеко звідси, в селі Залісся Борисівського району. Не знаю, як так вийшло, але з дитинства мені подобалися сильні люди. А ще подобалося малювати. Непогано виходило, навіть закінчив три курси університету образотворчого мистецтва в Москві, у що багато хто не вірять.

Моїм Кумиром був важкоатлет Юрій Власов. А потім, коли став старшим і купив книгу «Атлетизм», — Арнольд Шварценеггер, про якого там було написано.

Тренуватися почав в 14 років. Штанга у мене була саморобна. Взяли з братом звичайний брухт, знайшли колеса від трактора, зважили їх. До колесам два «милиці», щоб не прокручувалися, — ось і штанга готова. Поперечина, само собою, теж була. Дві шпали і труба.

Батько був бригадиром на залізниці. В конторі я і тренувався. До 18 років мав таку силу, що міг будь-якого мужика з одного подачі загнути. Що робив для забави: брав брус залізничний на плече і носив його. Зараз би, напевно, не підняв! На рейку довжиною 1,75 м і вагою кілограмів 170 чіпляв різні залізяки, щоб вийшло 300 кілограмів. Поклав на плече — і пішов!

Велику загартування мені дав фізична праця на залізниці. Після школи пішов туди працювати, коли не вступив до вузу. А в 1968-му був призваний в Радянську армію. Потрапив в Краснодар, в гарну учебку, де готували шифрувальників. Зробив собі поміст, продовжував займатися. Пам’ятаю, в Краснодарі вигравав спори: двоє міцних солдатиків не могли мені одному руку покласти. Там же почав серйозно займатися важкою атлетикою, в 21 рік став майстром спорту.

Одружився. З’явилися діти. Повернувся на службу. Служив спочатку в Лепельська районі, потім в Німеччині, потім у Баку, де перший раз виступив з пауерліфтингу, після знову перевівся в НДР… З армії пішов на початку дев’яностих з вислугою 22 роки, маючи за плечима вищу спортивне військову освіту. Коли надходив, підтягнувся на лівій руці три рази, на правій стільки ж і відразу отримав п’ятірку. Я, до речі, і зараз роблю такі речі, які багато молоді не роблять. Я вам покажу.

Це вправа — з моментальним підняттям всього корпусу і 10-кілограмового «млинця» на додачу — Вербицький жартома називає «пенсіонерські». Хороша жарт!

На громадянці він став «громадським діячем», набрав хлопців в гурток, довгий час працював директором ДЮСШ, а нині — старшим тренером. Отримує 3,5 млн, ліпить з хлопців майстрів спорту, та й просто — мужиків. З гордістю говорить: найвідоміший учень, Юра Чакур, першим з білорусів з вагою до 100 кг набрав 1055 кг у триборстві. Тепер живе в Америці.

— З кожним роком знайти тямущих хлопців все важче. Діти зараз пішли комп’ютерні. І якщо раніше говорили, що чоловік повинен бути сильним, то тепер кажуть: мужик повинен бути багатим. Та ви подивіться, кого зараз в армію беруть, — таких би в мій час і в будбат не зарахували. Хто нас, якщо що, буде захищати? Мені 64 роки доведеться брати рушницю.

Я в свій час ходив на бокс, був чемпіоном дивізії з вільної боротьби. У дитинстві пройшов сувору дворову школу. Йдеш на танці, на руці рукавичка, в кулаці коробок, щоб пальці не вибити. Бачиш, кісточка вибита, кость погнуті? Все це я пройшов. Мужик обов’язково повинен вміти себе захистити.

Про це я кажу пацанам. Наводжу слова Юрія Власова: силу, як і розум, можна розвивати нескінченно. У моєму залі є девіз: сьогодні це рекорд, а завтра — робочий вагу. Хто витримує таку методу, той залишається. А ще іноді кажу так: або ти чемпіон, або каліка. Я себе не шкодую і на своєму прикладі показую, як досягти результату.

«Дід» сміється: найчастіше у нього запитують, як це так вийшло — не розвалився після 60, як переважна кількість білоруських чоловіків, а тримає себе у формі і навіть ставить рекорди.

— Кожні кілька років я знаходжу для себе нову методику. З моїм досвідом це нескладно. Чесно дружу з фармацевтикою, адже мужику після 40 років обов’язково потрібен тестостерон. В розумних межах, зрозуміло, а не як зараз молодь — беруть, поки печінка не виплюнуть, не думаючи, що їм і в 40, і в 60 доведеться жити. Гормони росту ніколи не пробував, як і інсулін, яким грішать багато.

Веду здоровий спосіб життя, не палю, хоча 100 грамів іноді можу випити. Щодо харчування завжди кажу: їж те, що подобається. Сам віддаю перевагу білкову їжу і не люблю бульбу, від неї тільки пузо росте.

Вік дає про себе знати. Вибиті плечі, але «мотор», поки тиск в порядку. Я за цим стежу. Спеціально не качаюся, але виглядаю, вважаю, і так непогано.

А головне правило таке: якщо бог дав тобі — займайся, якщо хворий — кинь. Моя сила, вважаю, в генах. Знаю, що мій далекий прапрадід будував Борисовський собор і поодинці колоди тягав.

Коли «діду» було 59, від другої дружини у нього народилася дочка. «Ніхто не допомагав», — жартує він.

— Це, хлопці, не передати словами. Це можна тільки відчути. Я думав: онуки — ну що онуки? Але коли це твоє дитя, це особливі відчуття, які дуже сильно відрізняються від тих, що були в молодості. В молодості ти кудись біжиш, часу все немає і немає, на щастя просто не можеш усвідомити. А в 60-все інакше.

Взагалі, мені не віриться, що скоро вже 64. Відчуваю себе на 35! На спідниці дивлюся. Коли був на курсах підвищення кваліфікації в Мінську, почув від когось: мужик у творчості та спорті буде прогресувати до тих пір, поки буде цікавитися жінками. Слушна думка!