Розташований на півдні аргентинської Патагонії національний парк Лос-Гласьярес можна територіально розділити на дві частини – північну і південну. Знаходиться в 300 кілометрах від Ель-Калафате північна частина більш дика і менш исхожена туристами — і в цьому її краса і чарівність.
Автобус виїжджає з Ель-Калафате рано-рано вранці, і незабаром виходить на пустинне шосе, що веде на північ. Патагонія – дуже пустельний регіон. Йде по трасі автобус супроводжує лише завивання вітру та рідкісні зустрічні машини, які швидко зникають вдалині. У цих краях стоять лише кілька окремих вівчарських ферм, яким більше 100 років, і всіма забуті села. Час тут ніби зупинився… Сувора, велична краса… Осінній ранок в дорозі…
Ще близько години шляху, і перед нами відкривається фантастична панорама великого льодовикового озера Вьедма (Viedma) і красиві вершини гір Фіцрой (Fitz Roy, 3402 м) і Сьєрра-Торре (Cerro Torre, 3133 м). Ми біля воріт національного парку.
В’їзд в північну частину національного парку Лос-Гласьярес вільний, туристів зустрічає представник парку, розповідає про правила перебування на його території і роздає карти-схеми основних пішохідних маршрутів з кілометражем і зразковим часом ходу. І це обґрунтовано – місця тут пустельні і дикі, і бути захопленим темрявою де-небудь на гірській стежці – приємного мало.
Незважаючи на те, що половина його поверхні покрита льодовиками, національний парк Лос-Гласьярес відрізняється великою різноманітністю флори і знаходиться в трьох природних зонах. В його східній частині знаходяться степу Патагонії (з яким ми тільки що їхали), де цвітуть калафате, жовті квіти з солодкими ягодами типу нашої чорниці. Захід, ближче до гір, на зміну степу приходять букові ліси, а ще далі на захід ці ліси поступаються місцем магеллановою лісами, піднімається вгору по гірських схилах аж до самих льодовиків, покриваючи схили до висоти 1000 метрів над рівнем моря. Восени тут дуже красиво! Думаю, саме в травні лісу Патагонії виробляють найбільш яскраве враження!
Ель Чалтен – загублене в горах крихітне провінційне містечко в три вулиці, є своєрідною столицею північній частині національного парку.
Окрасою північній частині національного парку є мальовнича долина річки Rio de las Vueltas, яка недалеко від Ель-Чалтена впадає в озеро Вьедма.
Травень… Фантастично красива золота осінь в лісах помірного пояса Південної півкулі! Як приємно гуляти по цих лісах!
З одного з пагорбів відкривається прекрасна панорама гори Фіцрой. Цей гострий пік заввишки 3405 м розташований в Патагонских Андах на кордоні Аргентини та Чилі, був відкритий відносно недавно, в 1877 році і названий на честь капітана Роберта Фицроя, командира британського брига «Бігль», який вніс великий внесок у дослідження морського узбережжя Патагонії. Незважаючи на відносно невелику висоту, порівняно з іншими відомими гірськими вершинами, Фіцрой вважається однією з найскладніших у світі вершин для сходження – його стрімкі схили сформовані нестійкими грибоподібними шарами снігу і льоду. Перше сходження на Фіцрой було скоєно в 1952 році.
Більшу частину маршруту я пройшов у супроводі ось цього симпатичного пса. Спочатку я думав, що це собака когось із туристів, які йшли по стежці в цей же час. Потім подумав, що він загубився. Але пес відчував себе на стежці цілком вільно і самостійно, нітрохи не скучав за втраченим десь господарям і з великим задоволенням склав мені компанію в прогулянці по стежці до підніжжя Фицроя. Так чий же ти, Білий Бім з різними очима?
Хороший пес… Але ще на в’їзному кордоні нас попередили, що це парк дикої природи і не варто ходити сюди з домашніми тваринами – це погано як для природи парку, так і для самих тварин (адже в парку багато дикої не тільки флори, але і фауни). Тому коли незабаром мені назустріч на стежці попалася дівчина-рейнджер національного парку, я пояснив їй, що собака не моя, а просто причепилася, і попросив відвести пса за ошийник в селище. Крижані прямовисні схили Фицроя вже зовсім близько.
На березі річки Ріо-Бланко знаходиться кемпінг Poincenot, далі якого починається підйом до найдальшої точки стежки – Laguna de los Tres. Це найвіддаленіша точка стежки і сама ближня точка до гори Фіцрой, куди можна піднятися звичайним мандрівникам. Далі – тільки альпіністи. Мені хотілося дійти до Laguna de los Tres, але туди веде доволі крутий підйом, який вимагає близько сорока хвилин часу. На годиннику було вже майже три, і стало зрозуміло, що комфортно дійти туди й повернутися назад в Ель Чалтен до відправлення автобуса буде досить важко. А бігти, метушитися і намагатися осягнути неосяжне, по-перше, самому неприємно, та й взагалі гори суєти не люблять, і не тільки гори, але і в цілому – подорожі. Все має бути в першу чергу задоволення і залюбки. Тому погулявши трохи в районі Poincenot і помилувавшись горою Фіцрой і прекрасними пейзажами примикають до льодовиках гір, я в комфортному режимі повернувся назад, у селище, по дорозі насолоджуючись прекрасним сонячним осіннім днем і яскравими пейзажами Патагонії.
