Травень 1992 року. В Ліду, що на Гродненщині, на 50–річний ювілей своєї 1–ї гвардійської Сталінградської ордена Леніна, двічі Червонопрапорної орденів Суворова і Кутузова авіадивізії приїхав наш видатний земляк–білорус Герой Радянського Союзу маршал авіації Іван Іванович Пстиго, з яким нас пов’язувала давня дружба. Він привіз мені подарунок–реліквію — стару потерту фотокартку, на якій старший лейтенант Пстиго з бойовими товаришами в найвідчайдушніші дні Сталінградської битви, у вересні 1942 року. Вручаючи її мені, він з урочистими нотками в голосі промовив:
«Зробила це фото знаменита Наталя Боде, дружина поета Євгена Долматовського, якої, до речі, першою з фронтових фотокореспондентів вдалося сфотографувати підбитий німецький танк «Тигр». Фільм «Дикий мед» дивився?»
На мій сором, прізвище Боде мені ні про що не говорила, та й фільм я не бачив…
Помітивши моє збентеження, досить грізний і суворий з виду Іван Іванович і зовсім розплився в усмішці:
«Е, брат! Так завдяки таким, як Наталія Федорівна, і сотням тисяч її бойових подруг на фронті і в тилу навіть свято 8 Березня став вихідним днем! До речі, і рішення про це було оголошено 8 травня 1965 року на урочистому зібранні, присвяченому 20–річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні!»
На жаль, і це для мене було новиною. Знаючи моє давнє захоплення історією, Пстиго поблажливо поплескав мене по плечу, мовляв, «вчись студент», і, задоволений забитими мені голами, на додачу до раритетного знімку подарував книгу своїх спогадів з автографом.
Військовий фотокореспондент Наталія Боде у танка Т-28. Зима 1942 року.
Буквально збентежений пробіли в своїх знаннях історії, безжально розкритих Іваном Івановичем, я негайно занурився під раптово обрушилася на мене інформацію, почавши шукати підтвердження сказаного маршалом. Зловити його на неточності не вдалося. Дійсно, 8 травня 1965 року глава радянського держави Перший секретар ЦК КПРС Леонід Ілліч Брежнєв, активний учасник Великої Вітчизняної, виступаючи на урочистому зібранні у Кремлі, вперше оголосив про прийняте рішення зробити 8 березня неробочим, вихідним днем! До речі, День Перемоги 9 Травня став вихідним теж в 1965 році.
Дорога на фронт. Фото Наталії Боде. 1942 рік.
До нашого сорому, до цього дня немає точних даних щодо кількості учасниць війни. Військкоматами було призвано понад 800 тисяч жінок і дівчат. А скільки прийшло в армію і флот жінок–добровольців? Скільки воювали і загинули в ополченні, у партизанських загонах, у підпіллі? До речі, в жодній з воюючих у Другій світовій країн жінки не допускалися в бойові підрозділи, на передову, а служили лише у тилових, допоміжних. Тільки у нас вони воювали в морській піхоті, піднімали в небо винищувачі, бомбардувальники, штурмовики, були матросами на кораблях, зенитчицами, входили до складу розвідувально–диверсійних загонів, займалися розмінуванням… Близько двадцяти представниць слабкої статі служили в танкових військах і ходили в бій на грізних броньованих машинах! І всього лише три жінки були військовими фотокореспондентами.
Це дуже важка, аж ніяк не тилова і явно не жіноча, дуже ризикована військова професія. Знаменитий радянський письменник, а в роки війни військовий кореспондент Костянтин Симонов розповідав: «І ще важче, ніж для нас, які писали про неї, війна оберталася для тих, хто повинен був знімати її на плівку, — для військових фотокореспондентів та операторів… Війну видали не знімеш, війну можна знімати тільки зблизька». Чотири роки, з перших і до останніх днів війни, зброєю військового фотокореспондента старшого лейтенанта Наталії Федорівни Боде був фотоапарат «Лейка», який дозволяв робити якісні знімки з відстані не більше 30 метрів!
В приціл «Лійки» Наташі Боде і пощастило потрапити на Сталінградському фронті Івану Пстиго. Перед вильотом на бойове завдання льотчики не любили фотографуватися, але, як зізнався мені Іван Іванович, відмовити такою красивою і такою сміливою дівчині, а навколо ще димилися вирви, і у вухах дзвеніло від виття тільки що бомбили аеродром пікіруючих бомбардувальників Ю–87, було вище його сил. Цікаво, як фотокартка в хаосі і безладі початку війни все ж знайшла Пстиго і потрапила йому в руки. Наталія Боде всю війну була вірна своєму золотому правилу — обов’язково висилати поштою фото знятих нею воїнів самим героям її фоторепортажів або їх родичам. Пстиго з неприхованою недовірою накидав на листку її блокнота цифри своєї польової пошти. І яке ж було його здивування, коли в полк прийшов лист з фотографіями! Фронтова доля більше їх не звела, але Іван Іванович всю війну з великим інтересом стежив на сторінках газет за творчістю відважної фотокореспондентки.
Нагороди, якими була нагороджена Наталія Боде. Медаль «За відвагу», орден Червоної Зірки.
Цього воістину унікального або, як сьогодні б сказали, ексклюзивного явища, як військовий фотокореспондент Наталія Боде, могло б і не бути, якби не редактор газети Південно–Західного фронту «Червона Армія» полковий комісар Іван Іванович Мышанский (на жаль, загинув у бою 23 лютого 1943 року). В кінці червня 1941 року поріг редакції, що розташовувалася в Києві, рішуче переступила красива, елегантно одягнена жінка поклала на стіл аркуш паперу. Іван Іванович з неприхованим подивом прочитав заява 26–річної киянки Наталії Федорівни Боде з проханням прийняти її на роботу в якості фотокореспондента. Редактор прекрасно знав, що навіть у мирний час ні в одній дивізійної, армійської і тим більше окружній газеті (Південно–Західний фронт був створений на основі Київського округу) жодного фотокора–жінки не було. Так і в інших округах РСЧА теж. Але він все ж вирішив на свій страх і ризик взяти Наталю в штат редакції. Можливо, переважило те, що Боде з 1938 року працювала в фотохронике ТАСС по Україні і прекрасно знала не тільки Київ та околиці, але і всю республіку. А воювати–то збиралися (тимчасово!) на території України, а потім гнати ворога на захід, до самого Берліна. І хто тоді міг знати, що війна для майбутнього старшого лейтенанта Наталії Боде дійсно закінчиться в Берліні, але через чотири роки! З редакцією газети «Червона Армія», яка политуправлением РСЧА була визнана кращою фронтовий газетою і нагороджена орденом Червоного Прапора, провідним фоторепортером вона пройде нелегкими дорогами у складі Південно–Західного, Сталінградського, Донського, Центрального, Білоруського і 1–го Білоруського фронтів. Зазнає не тільки гіркоту відступів і жахи оточень, але і славу великих перемог у боях під Києвом і Харковом, під Сталінградом і на Курській дузі, звільняючи Гомель, Рєчицю, Калинковичі, Мозир, Рогачов, Жлобин, Бобруйськ, Брест, братську Польщу, громлячи ворога в Німеччині.
Особливо тяжким буде для неї початок війни. Загине чоловік, у Києві на руках у своїх батьків вона буде змушена залишити дворічного синочка Сашка. Південно–Західний фронт на чолі зі своїм командувачем Героєм Радянського Союзу генералом Кирпоносом потрапить в оточення і загине. Сотні тисяч наших бійців потраплять у полон. Наталії дивом вдасться вислизнути з смертельного вогняного кільця. У травні 1942 року вона знову опиниться за крок від загибелі. Невдалий наступ наших військ під Харковом, оточення… Але удача і цього разу була на її боці. З «котла» на літаку У–2 Наташу вивіз льотчик, який літав на розвідку і, на щастя, приземлився поруч з нею для уточнення розташування наших військ.
Вони були дуже гарною парою. Наталія Боде і Євген Долматовський. 1945 р.
Увечері 27 травня 1942 року на залізничній станції Валуйки смерть в черговий раз пройшла зовсім поруч. В одному метрі від вагона, в якому перебувала її редакційна фотолабораторія, німецька бомба розірвалася. І вагон, і все, що в ньому знаходилося, перетворилося в попіл. По щасливою випадковості Наташі в ньому не було.
А потім були важкі бої під Сталінградом, що завершилися оточенням і знищенням військ «непереможного» фельдмаршала Паулюса. Це був початок нашої перемоги! Особливо відзначилися при висвітленні історичних подій Сталінградської битви Наталю Боде командуючий фронтом генерал Костянтин Рокосовський нагородив самої шанованої серед учасників війни нагородою — медаллю «За відвагу». По праву вона пишалася і вручена їй медаль «За оборону Сталінграда».
Архівні документи свідчать: «Тов. Боде проявила себе безстрашним, мужнім бійцем. Неодноразово потрапляла під артилерійський і мінометний вогонь противника, при цьому зберігала самовладання… В період сталінградських боїв ризикувала життям, але виконувала завдання редакції з честю, даючи в газету високоякісні фото, популяризувала героїв фронту, показувала хід боїв, розгром ворожих військ…» Але ніякі сухі, казенні рядки не передадуть того, що їй довелося випробувати в Сталінграді. Там залізо не витримувало — гнулося, тріскався, розсипався бетон, плавився цегла, і в цьому пеклі на самій передовій тендітна жінка з фотоапаратом в руках. На спалахи об’єктива тут же реагують снайпери, потім підключаються міномети та артилерію, з виттям, кидаючи бомби, зриваються в піку прокляті «юнкерси»… В люту холоднечу і нестерпну спеку, під дощем і снігом, на крижаній землі, в промерзлих або залитих водою окопах… Лише неймовірна сила духу дозволяла їй витримати весь цей жах, витримати часом заради всього лише одного знімка в газету.
Справжнім зоряним часом для Наташі стала Курська битва, де наші війська ціною величезних втрат зламали хребет добірним, найсильнішим військам Гітлера. Після неї німці будуть тільки відступати, відступати до самого Берліна. Але на перших порах, на самому початку стратегічної операції «Цитадель», ставка німецьких генералів на потужний броньований кулак з 60–тонних монстрів — важких танків «Тигр» і самохідок «Фердинанд», захищених 100 — 200–міліметрової бронею, — себе виправдав. Немов таран вони вклинилися в нашу оборону, розриваючи її на шматки. У лоб взяти «Тигр» було нічим, снаряди протитанкових гармат його не пробивали. Що тут приховувати, почалася справжня «тигробоязнь»! Німецькі танки здалися нашим бійцям невразливими, оборона здригнулася… Але вже 7 липня 1943 року на північному фасі Курської дуги, на ділянці Центрального фронту генерала Рокоссовського, розташовувався в запеклому бою біля залізничної станції Понирі був підбитий перший «Тигр»! Наступного дня гітлерівці втратили ще п’ять. Про це оперативно розповіла газета Центрального фронту «Червона Армія». 9 липня стаття «Тигри» горять» вийшла і в «Известиях». Але це був лише текст, фотографій підбитих броньованих чудовиськ на сторінках газет не було, що могло викликати сумніви у правдивості інформації. Начальник політуправління Центрального фронту генерал–майор Сергій Галаджев, розуміючи ціну фотознімків повержених «Тигрів», особливо для бійців, яким ще треба було боротися з «невразливим» супротивником, наказав у що б то не стало організувати стратегічно важливу «фотосесію».
Підбитий Наталчин «Тигр». Кадр з фільму «Дикий мед».
В роки війни в кожній дивізії, в кожній армії були свої редакції газет, крім того, на фронтах працювали спецкорреспонденты від всіх центральних газет і журналів. Але оперативно виконати фотозйомку підбитого «Тигра» вдалося тільки Наталії Боде — фоторепортеру фронтової газети «Червона Армія».
Коли вона прибула в розташування 307–ї стрілецької дивізії, яка загальмувала «Тигри» під Понырями, і доповіла про поставленому завданню, комдив генерал Єншин аж почервонів від обурення: «У них там що, мужика не знайшлося!» Важливо було сфотографувати саме Т–6Е «Тигр», а не який–небудь інший танк або самохідку. З визначенням типів знищеної німецької бронетехніки у нас була справжня біда, плутанина несусвітня! Навіть серед танкістів. І тривало це до самого кінця війни. І в мемуарах наших знаменитих полководців що ні знищений танк, то «Тигр», і поруч фотографія танка зовсім іншого типу! Як тут не згадати сумну історію, що трапилася зі спеціальним військовим фотокореспондентом «Известий» Дмитром Бальтерманцем, який з–за того, що в редакції опублікували фото зроблене ним підбитого англійського танка «Матильда», переплутавши його з німецьким, влучив у шрафбат!
Наталія Боде на уламках самого ненависного німецького літака – пікіруючого бомбардувальника Ту-87.
Скільки разів за війну він намагався її вбити. 1945 рік.
Німці «Тигри» берегли (їх було мало — вже дуже дорого обходилося їх виробництво) і при першій же можливості намагалися підбиті танки евакуювати в тил для ремонту і відновлення. Те ж саме було і під Понырями. Треба було поспішати. До застиглому на нейтральній смузі «Тигру» Наталці довелося повзти по–пластунськи. Спочатку її супроводжували наші піхотинці. Але, дізнавшись, що до танку треба підійти не далі як на метрів 10 — 15, вирішили не ризикувати. А раптом у ньому німці? Роздерши в кров лікті і коліна, насилу долаючи напади нудоти від смердючого запаху розкладаються на спеці трупів німецьких солдатів, хоробра жінка поодинці все ж пробралася до залізного чудовиську. Від напруги і почуття небезпеки серце шалено калатало, здавалося, ще трохи — і воно вискочить з грудей. Затамувавши на секунду дихання, вона зробила перший знімок. Спуск фотоапарата пролунав постріл. «Тигр» мовчав. Німецькі танкісти з 505–го танкового батальйону (вони втратять всі свої танки влітку 1944–го в Білорусії) його покинули. Трохи осмілівши і перевівши дух, вона оглянулась навколо і вирішила зробити ще кілька знімків з іншого ракурсу. Для цього їй довелося відповзти вбік. Наташа знала, що навколо протитанкову мінне поле, але від ваги людини ці міни зазвичай не вибухають…
Наші танкісти розглядають пробоїни в башті «Тигра».
Липень 1943 року. Фото Наталії Боде.
Німці помітили її тільки на зворотному шляху і накрили градом снарядів. Але було вже пізно. На наступний день фото підбитого танка «Тигр» з’явилося на сторінці «Червоної Армії» і на листівках, які оперативно виготовили і розповсюдили у військах. Наші солдати буквально піднеслися духом — не так страшний чорт, як його малюють, «непереможний» танк можна і треба бити! До речі, першу фотографію знищеного тут же, під Понырями, «Фердинанда» зробила бойова соратниця Наталії військовий фотокореспондент журналу «Фронтова ілюстрація» Галина Санько!
Курська дуга. Наш танкіст у підбитого «Тигра».
Липень 1943 року. Фото Наталії Боде.
До речі, перше фото підбитого на Курській дузі танка Т–6Е «Тигр» з’явилася в «Правді» 15 липня, а в «Червоній Зірці» — лише 3 серпня!
Реакція генерала Галаджева, коли йому доповіли про подвиг Наталії Боде, була стриманою. Чи варто ризикувати життям жінки? А де були фотокори–чоловіки?! На самий верх, в главпур, доповідати не сталі, а на рівні фронту Наталю нагородили орденом Червоної Зірки. А адже за значимістю та наслідків її подвиг явно тягнув на Золоту Зірку. Це розуміли всі співробітники редакції «Червоної Армії», не випадково на її сторінках все ж з’явилася замітка «Смілива фотокореспондентка». У поданні до нагородження орденом говориться: «…в дні липневих боїв тов. Боде показала себе безстрашної радянської журналісткою, не раз робила зйомку під ворожим обстрілом.» І ні слова про «Тигрі»!
Підбитий на Курській дузі танк Т-6Е «Тигр».
Центральний фронт. Липень 1943 року.
Наталія Федорівна дуже пишалася і дорожила цим орденом Червоної Зірки. Але багато знали, за що вона отримала цю нагороду? Після того як німці, так нічого і не добившись, відступили від станції Понирі, на Наталчин «Тигр» (так його стали називати) приїжджав подивитися з генералами свого штабу сам командуючий Центральним фронтом Костянтин Рокоссовський.
Євген Долматовський і діти.
І все ж таки є вища справедливість на землі! Подвиг Наталії Боде не був забутий. Відомий український поет, а в роки війни военкор газети «Правда» Леонід Первомайський (Ілля Гуревич) використав цю історію при написанні роману «Дикий мед», за яким у 1966 році був знятий однойменний художній фільм, який так полюбився маршалу Івану Пстиго. Прообразом головної героїні фільму військового фотокореспондента Варвари Княжич стала Наталія Боде. А розповів Первомайському про Наташином «Тигрі» його давній друг, поет Євген Долматовський. Кореспондент майор Долматовський працював з Боде в одній редакції, в тій самій газеті «Червона Армія». І не тільки працював. Між ними спалахнула справжня велика любов! П’ятнадцять років щаслива Наталія Федорівна була не тільки дружиною, але і музою відомого радянського поета. І хто знає, якби не було цього союзу двох сердець, з’явилися б знамениті ліричні вірші Євгена Долматовського, що принесли йому всесоюзну славу і визнання, багато з яких стали задушевними піснями. Ми їх із задоволенням співаємо і сьогодні, сприймаючи як глибоко народні.
Хто не знає цих слів: «Ніч коротка, сплять хмари, і лежить у мене на долоні незнайома ваша рука»; «ех, як би дожити до весілля–одруження»; «А роки летять наші роки, як птахи, летять, і колись нам озирнутися назад»; «де ти раніше був, цілувався з ким»; «Уявити страшно мені тепер, що я не ту відкрив би двері, інший би вулицею пройшов, тебе не зустрів не знайшов»; «все у нас з тобою, як і раніше, тільки роки котяться, ти все та ж, моя ніжна, в цьому синьому платтячку»; «а любов всупереч природі все цвіла, не знаючи перерви». Музику для більшості цих пісень, що стали справжніми народними шлягерами, написав наш земляк, уродженець Вітебська Марк Фрадкін.
Вони були дуже гарною парою. Від їх кохання народилася дочка, яку назвали на честь матері Наташею. На жаль, вони розлучилися. За іронією долі новою обраницею Євгена Ароновича Долматовського стала інша легендарна радянська жінка–танкіст(!), Герой Радянського Союзу Ірина Левченко, яка закінчила танкове училище і дві військові академії! Але це вже зовсім інша історія.
Микола Качук
