Самотня жінка познайомиться…

78


«Мурр!» — радісно сказав Васяша і скотився з дивана колобком в передпокій. Васяша був теплий і круглий, як пшеничний коровай, точно такі Соня пекла для іноземних гостей.
Поки Васяша обнюхував пакет з блакитно-синім сукнею Соня гладила його, роззуваючись, з товстим боків і примовляла:
— Це хто тут такий? Це хто такий красивий? Ой, ти мій товстун!
Виконавши материнський обов’язок (нагодувавши і потискав Васяшу) і цивільний (вимивши ненависну плиту) Соня була абсолютно вільна. У сенсі – не знала, чим зайнятися.
«А що якщо дати оголошення про знайомство?» — прийшла в Сонину голову страшна думка, і мало того, там же клацнула Светкина фраза — «А чому б і ні?! Що я втрачаю?».
І ці думки привели Соню в жах.
Поки жах не пройшов Сонины руки взяли блокнот і ручку і стали куховарити оголошення. Голова була не причому – не брала участь.
«Самотня жінка 34 років познайомиться з порядним чоловіком для відносин» — написала підла права Соніна рука.
«Самотня жінка – як у кіно. Раз. Для будь-таких відносин – розважитися? Два. І як ти дурна будеш виглядати зі своїми 34 роками серед бабів? Молодий білою вороною! Три.» — резюмував Сонін мозок.
Кілька років тому вона зустріла колишнього чоловіка, але дізналася не одразу: синій, одутлий, брудний він підходив до кожного проходив повз аптеки і брехав:
— Допоможіть ветерана чеченської війни… На ліки… У мене поранення, я покажу…
Соня тоді з огидою натягнула шарф на обличчя – раптом дізнається! І прожогом побігла в непотрібну сторону, вона його боялася – навіть такого.
Колишній чоловік складався з горілкою в таких серйозних відносинах, що Соня напевно – вдова. Тепер.
І — оголошення переписалось. Саме.
«Вдова 40+ познайомиться з порядним чоловіком для серйозних романтичних відносин».
Але розмістити його Соня не зважилася.
Вранці Соня не тільки нафарбувала очі, але і вбралася в блакитно-синє плаття. На роботу в кондитерський цех.
Перед виходом вона засумнівалася – правильно? Але, потім зважилася:
«А нехай! Помирати – так з музикою», і пішла до метро. Красива.
Пропускаючи тестяные кульки через лід Соня одним вухом слухала раздатчиц, вони розкладали хліб з плетених кошиках і жваво розмовляли.
Свєтка-аферистка по звичаю навчала чогось свою нову партнерку Іру. Може ефектно розмазувати пюре по тарілці (в Светкином виконанні 200 грам гарніру виглядали на всі півкіло).
Ні, не пюре!
Соня прислухалася до діалогу:
— І куди він тебе водив?
— Ой, Світла, що ти! Возив! В – Петергоф! Уявляєш?
(Наївна Іра була з Донецька і ніяк не могла накататися в метро.)
— Ну і?
— Та що ти! Там так здорово…
— Було?
— Світла! Як ти можеш! Ми всього шостий раз зустрічаємося…
— Я слухаю тебе Ірка і угасаю! Дурепо ти дурепо! Самої під тридцять, козлу цього полтинник… А вона мені про Петергоф розповідає! Мені! Я що Петергофа не бачила! Ти паспорт дивилася, балда?
— Світланка – я йому вірю, сказав: розлучений. Не кричи! Скажи, що не так, я все зроблю, він такий хороший: розумний, все про царів мені розповідав і тверезий…
Свєтка значно підвищила голос і впевнено продовжила:
— Слухай мене Ірка і все буде! Я їх козлов наскрізь бачу, мій нинішній чоловік ще гроші не заникав – а я вже відчуваю: готується, гад. Ти припини змагатися з ним за театрам-петергофам – це нічого не дає! Скажи йому: Коля, в кіно хочу…
— Він Міша…
— Та хоч Петя! Скажи – хочу в кіно, і сама така вся гарна, в платтячку і панчохах…
— А яке кіно, Світла? Я ж міста не знаю…
— Дурища – будь, там світла немає. Треба щоб про кохання було чи жахи. Але: не порнуха, а то подумає, що ти заклопотана. Усекла? Сядеш в колготочках поруч і тулись до нього, ніби від страху. Потім, коли він пообвыкнется, візьми і торкнися…
— За що Світланка?
— За те! Ти на мене очі не лупи – вірно кажу: поторкай. Гарненько торкнися і все дізнаєшся. Був у мене один, між четвертим і шостим мужиками. Художник. Все по музеям-галереях тягав, потім до справи дійшло, а там з мізинчик. І працює через раз! Часу на галереї скільки вгатила…
Ще тиждень тому скромну і порядну Соню знудило б від Светкиных слів, а тут раптом подумалося:
«А молодець Свєтка! Вміє…»
Повертаючись з роботи до Васяше Соня стояла, не тому що у вагоні не було вільних місць. Просто, боялася пом’яти блакитно-синє плаття.
Дядечку, ні, швидше дідусь, з величезним портфелем і академічної борідкою захоплено дивився на Соню і посміхався.
Соні було приємно і страшно: приємно від уваги — хоч кого, а страшно – раптом він божевільний і кинеться або запропонує щось непристойне?
Дядько справді підійшов на найближчій станції. І перекрикуючи машиніста объявлявшего «Наступна станція…» запитав:
— Ви любите Джанні Родарі?
— Що? – сторопіла Соня.
— Вірші Джанні Родарі. «Чим пахнуть ремесла» пам’ятаєте?
— Так.
— Я сидів і насолоджувався: від вас пахне ваніллю і корицею. Чудово! Ви кондитер, так?
— Так! – несподівано гордо сказала Соня, — Я дуже хороший кондитер.
Увечері, порадившись з Васяшей, Соня дала оголошення про знайомство в газету «Пенсионерская».