— Що робити, що робити… Слюсаря викликайте!
— Так неділю ж сьогодні.
— Значить, у аварійку телефонуйте. Якщо ваш слюсар не готовий у вихідний день на об’єкт приїхати.
Голова правління ТСЖ чортихнувся, дістав мобільний телефон. Гудки тяглися довго, на тому кінці не бажали брати трубку. Нарешті клацнуло, заспаний голос відповів: «Алло?».
— Іван Федорич, це Всеславский. Так, з Обвідного. У нас тут ПП, трубу прорвало в підвалі. Зможеш під’їхати? Або мені в аварійку дзвонити?
Іван Федорович побурчав, але погодився. Бентежив його аж ніяк не вихідний день, не понаднормова робота, а сам будинок. Припаркувавши стареньку «Ладу», він привітався з головою, попрямував до входу в підвальні приміщення.
— У вас там сам чорт ногу зломить. До деяких вузлів і не підберешся. І хто так будує…
— Ну, ви ж знаєте, — виправдовувався Всеславский, — Вояки не добудували, скинули з балансу. А що у них там було запроектовано — хто тепер скаже?
Вони спустилися вниз, включили освітлення. Десь з глибини підвалу доносився шум води. Завбачливо надів чоботи слюсар подивився на туфлі голови. Зітхнув.
— Стійте тут. Я сам…
Прорив в будинку траплявся не вперше. Незважаючи на нові, не зношені ще комунікації, поломки відбувалися з завидною постійністю. Іван йшов на шум, під ногами вже хлюпало.
— Ну так, звичайно.
Він зупинився. Водогін прорвало в тому ж місці, де минулого тижня злетів болт на батареї опалення. Начебто вузли різні, але розташовувалися в одному закутку.
— Це місце зачароване, чи що?
Поставив на бетонний виступ сумку з ключами, розклав все, що може знадобитися для ремонту. Місце дійсно було дивним. Абсолютно незрозуміло, навіщо створювати закритий з усіх боків глухий кут з товстих металевих стін і проводити через нього головні магістралі. Щоразу, коли Іван тут працював, йому здавалося, що в тупику чутно щось ще, крім шуму води в трубах. Гул або вібрація якась… Але він намагався не звертати уваги. Шумить іноді і у вухах — вік, тиск, нічого не попишеш.
Наклав хомут, зупинивши потік. Ніби й не сильний прорив, а води натекло порядно. Доведеться включати насос, відкачувати. Він зібрав інструменти, зняв рукавички. Крякнув, піднімаючи важку сумку, попрямував до підсобці, де перебував насос.
Позаду щось дзенькнуло. Іван озирнувся, зупинившись. Йому здалося на мить, що він бачить, як гайковий ключ, що з’явився з нізвідки, повисла в повітрі, сам собою підкручує болт, скріплює хомут. Слюсар замружився. «Вчора не пив. З ранку тим більше». Відкрив очі — ніякого ключа немає. Іван Федорович труснув головою, відганяючи мана.
Знову в цей же будинок його викликали через тиждень. На всі питання — як таке може бути, що нові труби і з’єднання виходять з ладу — голова Всеславский тільки розводив руками. Іван зробив свою роботу, анітрохи не здивувавшись, що знову поломка сталася в знайомому глухому куті. Обійшов його два рази, посидів навпаки, похмуро спостерігаючи. Встав, поплескав рукою по трубах.
— Ну що, будемо ще ламатися?
Ніхто йому не відповів і слюсар, забравши сумку, знову покинув таємничий підвал.
Він повернувся в той же вечір, згадавши, що хотів запозичити в підсобці Всеславского новий перфоратор. Домовившись з головою по телефону, Іван Федорович спустився вниз, знайшов потрібну йому річ і зібрався вже було йти. Але вирішив на всяк випадок перевірити, чи все в порядку з комунікаціями? Де перевіряти, він чудово розумів.
Залізні стіни, дивний гул. Труби в порядку, ніяких протікання. Ось тільки… Всередині кута, на далекій стіні, майже закритою магістральними трубопроводами, було щось незрозуміле. Він підійшов ближче. Метал, покритий кілька років тому чорною фарбою, немов підсвічували зсередини. Світ був блідий, ледве помітний, і здавалося, що він пульсує. Через мить Іванові здалося, що там, всередині стіни, він розрізняє рух. Слюсар відсахнувся. Каламутна тінь, видима ніби через матове скло, наблизилася з тієї сторони. «З якою ще тієї сторони?». Він обійшов глухий кут — позаду стіни нічого не було, ні світла, ні руху. Повернувся на своє місце, і… Побачив, як тінь перетворилася в обриси постаті, схожої з людської, рука її потяглася у бік Івана Федоровича, знайшла чіткість і з’явилася в нашому реальному світі, стискаючи розвідний ключ. Скрипнув хомут, який таємниче щось взявся відкручувати. І тут вже Іван не стерпів! Кинувся вперед, схопив руку всієї п’ятірнею, намагаючись відібрати інструмент.
— Що ж ти робиш, гад?!
Почувся здушений крик, рука вирвалася, втекла всередині металевої стіни, продовжує слабко світитися і пульсувати.
Ошелешений слюсар витер піт з чола, постарався заспокоїтися, перевести подих. Найкраще було б забратися подалі, може навіть сходити до лікаря. Не виключено, що до психіатра. Але зізнаватися кому б то не було в тому, що в нього дах поїхала, Іван Федорович не хотів. Робота йому потрібна, два кредити не погашені, так що спускатися в підвал ще доведеться. Значить… Треба самому з’ясувати, в чому справа.
Він знову підійшов до жорсткої металевої поверхні, підняв руку. Торкнутися стіни було страшно, але він пересилив себе, потягнувся вперед, торкнувся пальцями. Вони не зустріли жодного опору, занурившись в метал, немов у теплу воду. Іван Федорович зачекав, потім просунув руку ще далі. Нічого, ніби в порожнечу штовхнув. І тоді він наважився: нахилився до стіни ще ближче, майже торкаючись її носом, пірнув на ту сторону всією головою!
Спочатку йому здалося, що навколо лише темрява. Але потім він розгледів контури такого ж підвалу, як і той, в якому залишалася більша частина його тулуба. Втім, той, та не той. Він звернув увагу, що стіни, труби — все, що знаходилося в полі його зору, було дзеркальним відображенням підвального приміщення, залишився позаду. «Ну справи!».
І тут Іван Федорович помітив того самого, який, мабуть, і простягав руку з розвідним ключем. Чоловік стояв до нього спиною, злегка нахилившись над чимось. Здається, він швидко збирав у щось слюсарні інструменти. В сумку, чи що? Людина, відчувши спиною його погляд, обернувся.
— Ну справи! — повторив Іван вже вголос.
Чоловік відповів так само, тільки додав ще одне слово, міцніше.
Івани Федоровичи сиділи в одному з підвалів і допивали пляшку біленької, яку обидва завбачливо тягали з собою.
— Це що ж виходить, твій світ такий же, як і мій? Відображення?
— Хе! Ще невідомо, хто чиє відображення! Всі прокляті вояки, так і знав, що вони тут експерименти ставили!
— Точно, і я підозрював!
Слюсарі цокнулись пластиковими стаканчиками, перекинули їх, дружно крякнув, понюхавши рукавами.
— Невже все однакова? У тебе, у мене?
Другий Іван заперечливо похитав головою.
— Не зовсім. Я так розумію, що коли ти там ремонтуєш, у мене тут протікає. І навпаки.
Перший Іван почухав потилицю.
— Да-а… Тут треба якось домовлятися. Інакше ми так і будемо один одному заважати.
Але домовитися саме сьогодні їм завадило випите, тому фахівці-ремонтники домовилися зустрітися завтра, щоб все як слід обміркувати.
Коли Іван Федорович вийшов, нарешті, на свіже повітря, у нього навіть голова закрутилася, головним чином від усвідомлення надзвичайності відкриття, на порозі якого стояли обидва світу. Він встиг дійти до автобусної зупинки, коли запідозрив щось недобре. Машини рухалися по дорозі немов де-небудь в Англії або Австралії, по лівій смузі. Він покосився на пішохода, який стояв поруч. Плащ у того був застебнутий ґудзиками, що розташовуються на лівій стороні.
— Тьху!
Іван Федорович швидко попрямував назад до будинку. Спустився в підвал, знайшов горезвісний глухий кут. У цю ж мить з того боку стіни виліз інший слюсар.
— Переплутали! — повідомили вони один одному.
