У 1939 році розпочалася Друга світова війна. Західні держави вступили у військове протистояння з гітлерівською Німеччиною та її союзниками. Що цікаво, ще за лічені місяці до початку війни західний світ в цілому досить лояльно сприймав утвердився в Німеччині режим. І пов’язано це було з тим, що Адольф Гітлер проголошував однією з головних своїх завдань боротьбу з більшовизмом», а Радянський Союз владні еліти і США, і Великобританії, Франції просто ненавиділи.
Крім цього, не варто забувати і про те, що Німеччина до початку 1940-х років мала дуже тісні зв’язки з британським і, особливо, з американським бізнесом. Ділові кола Третього рейху і західних держав підтримували непогані відносини, засновані на вигідному фінансовому і торговельному співробітництві. Не дарма на Нюрнберзькому процесі підсудний Ялмар Шахт, колишній при Гітлері президентом Імперського банку, заявив американському адвокату:
Якщо ви хочете пред’явити звинувачення промисловцям, які допомогли переозброїти Німеччину, то ви повинні пред’явити звинувачення самим собі.
У словах Шахта містилася не просто частка істини, а сама істина. Справа в тому, що американські концерни продовжували вести справи з німецькими компаніями після приходу Адольфа Гітлера до влади.
Оскільки за підсумками Першої світової війни Німеччина мала безліч обмежень, в тому числі стосувалися і військової промисловості, перший час, Третій рейх не міг переозброювати армію, не спираючись на співпрацю з американськими компаніями. На випуск військової продукції до початку 1940-х років були переорієнтовані багато німецькі заводи, в тому числі і ті, що належали американським концернам.
Як відомо, початок 1930-х рр. було далеко не найкращим в економічному відношенні періодом историиХХ століття. Голод в Східній і Центральній Європі, що економічна криза в країнах Західної Європи, Велика депресія в США… Навіть американська економіка піднялася під час Першої світової війни, тріщала по швах. У США було понад 15 мільйонів безробітних, соціально-економічна ситуація в країні стрімко погіршувалася. Виправити погіршується становище США могла лише велика війна в Європі.
Як і під час Першої світової війни, американські еліти наслідків бойових дій в європейських країнах не боялися. США надійно захищені від Європи світовим океаном, а перекинути на Американський континент таку кількість військ і техніки, яке б дало змогу розгромити американську армію, не представлялося можливим для жодної європейської країни, в тому числі і для гітлерівської Німеччини. Зате американські корпорації могли б непогано нажитися на поставки воюючим країнам зброї, військової техніки, автомобілів, палива, продовольства. Чим глобальніші була б війна, тим більше вигоди отримали б від неї американські компанії та економіка США в цілому.
До середини 1930-х років американські корпорації дуже активно діяли на території Німеччини, обзавівшись в цій країні більш ніж 60 філіями. Американський капітал контролював близько 300 німецьких компаній, включаючи «Сталевий трест». У Німеччині було побудовано найбільший у світі нафтоперегонний завод, а будівництво профінансувала компанія «Стандарт Ойл», що належить Джону Рокфеллерові. Чи треба говорити, яку роль в приготуваннях до війні відігравало виробництво нафтопродуктів!
Американській корпорації «Дженерал Електрик» належали німецькі фірми, які працювали в сфері радіотехніки, компанії «Дженерал Моторс» — знаменитий німецький «Опель». У Кельні функціонував завод, побудований американською компанією «Форд».
Про зв’язку «Дженерал Моторс» і «Опель» варто розповісти особливо. Контролював «Дженерал Моторс» Дюпон не приховував своїх симпатій до націонал-соціалістським ідеям і фінансував не лише гітлерівську партію, але й аналогічні політичні структури у Сполучених Штатах. У 1930-ті роки на заводах «Опель» в Німеччині проводилася автомобільна техніка для потреб німецької армії.
Таким чином, німецька промисловість розвивалася за найактивнішої участі американського бізнесу. Цікаво, що американські корпорації контролювали практично всі галузі, які мали стратегічне значення у військовому відношенні. У разі початку війни автомобільна, радіотехнічна, нафтохімічна промисловість швидко була б переведена на військові рейки. Враховуючи ж, що американські корпорації володіли великими частками в капіталі німецьких фірм, ділові кола США, в разі початку війни в Європі стали б отримувати нечувані доходи. Адже в умовах бойових дій військові замовлення не зупиняються.
Природно, американські підприємці чудово розуміли, що велика європейська війна здатна реанімувати знаходиться в кризовому стані економіку США, дати роботу мільйонам безробітних, забезпечити завантаженість виробничих потужностей, а самим ділкам гарантувати багатомільйонні доходи.
Контакти між американськими діловими колами та елітою Третього рейху були встановлені на дуже високому рівні. Багато високопоставлені діячі нацистської партії та німецького керівництва були пов’язані з американськими промисловцями і фінансистами і лобіювали їхні фінансові інтереси.
Ще в першій половині 1920-х рр. західні олігархи фінансували Націонал-социалистскую робочу партію Німеччини через банки Швеції та Швейцарії. До речі, обидві країни в роки Другої світової війни зберігали нейтралітет і так і не були окуповані гітлерівськими арміями, хоча взяти їх під контроль вермахту нічого не коштувало. Після 1926 року ключову роль в фінансуванні гітлерівців стали грати власне німецькі банківські та промислові структури, тісно пов’язані з американським бізнесом.
У 1930 р. Ялмар Шахт відвідав з візитом Сполучені Штати. Він зустрівся з американськими бізнесменами і змалював їм своє бачення можливої зміни влади в Німеччині і затвердження Адольфа Гітлера на посаді глави держави. Треба сказати, що американським фінансистам ідея зміни влади і подальшої боротьби з більшовизмом і Радянським Союзом припала до душі. Принаймні, американські підприємці стали значно активніше вкладати в розвиток німецької економіки.
У травні 1933 року Ялмар Шахт знову прибув в США. На цей раз американські партнери влаштували йому зустріч з самим президентом США Франкліном Рузвельтом. Цей візит головного банкіра Німеччини в Сполучені Штати був ще більш вдалим, ніж попередній. Німеччина отримала американські інвестиції на суму більше мільярда доларів. Ці кошти були спрямовані на розвиток німецької промисловості.
Шахт і Монтегю
Слідом за американцями підтяглися й англійці – у червні 1933 року Шахт зустрівся з главою Британського банку Н. Монтегю, після чого Лондон надав Берліну кредити на загальну суму в два мільярди доларів.
Масштаби допомоги Німеччини з боку провідних американських корпорацій вражали. Так, «Стандарт ойл» вклала в Німеччину 120 млн доларів, «Дженерал Моторс» — 35 млн доларів, «ІТТ» — 30 млн доларів, «Форд» — 17,5 млн доларів. І треба розуміти, що мільйон доларів 1930-х років – це аж ніяк не сучасний мільйон доларів.
Важливу роль у співробітництві між американським бізнесом і німецькими чиновниками грав барон Курт фон Шредер – представник відомої в Німеччині і в США банкірської сім’ї. У США і у Великобританії перебували філії банку Шредера, причому в американському філії банку один час працював на керівних посадах Аллен Даллес, який під час Другої світової війни вийшов на дуже значущі позиції американської розвідувальної служби і відповідав, зокрема, за розвідувальні операції на території Німеччини.
Щоб мати уявлення про масштаби впливу Шредера на німецьку політику, досить зазначити, що персональний рахунок в банку Шредера мав сам фюрер Гітлер – як раз з 1933 року, коли він прийшов до влади. Банк виділяв певну грошову суму на витрати шефа СС Генріха Гіммлера.
Без підтримки пов’язаних з США німецьких банків Гітлер, безумовно, не зміг би прийти до влади – будь-яка політична діяльність вимагає чималих коштів. Але НСДАП фінансувалася такими банками як Deutsche Bank, Deutsche Kredit Gesellschaft, Henry Schroeder Bank of New York. Варто відзначити, що в близьке коло Шредера входили Карл Ліндеман і Еміль Хелфриш. Ці люди керували німецькими структурами «Standard Oil», що належала Рокфеллерові, і вони ж були в «гуртку Гіммлера», співчуваючи нацизму.
У 1940 р. Курт фон Шредер був включений в раду директорів Третього рейху з економічних питань Управління пошти рейху, яке відповідало за комунікації і тісно співпрацювало з телефонною компанією «1Т&Т». Акціонером телефонної компанії був власною персоною Вальтер Шелленберг (на фото) — начальник VI управління (Служба розвідки за кордоном) Головного управління імперської безпеки РСХА.
Розвитку філій компанії «Форд» на території Німеччини опікувався особисто рейхсмаршал Герман Герінг – чоловік, який користувався у гітлерівської Німеччини колосальним впливом і замішаний в самих темних і брудних фінансових схемах, приносили їх учасникам мільйонні прибутки.
Герінгу було, за що вподобу американському бізнесу. Літаки люфтваффе» заправлялися паливом, виробленим на американських підприємствах. І така парадоксальна ситуація зберігалася навіть після початку Другої світової війни. Гітлерівська авіація, яка боролася з британськими літаками у небі над Англією, літала на американському паливі.
Цікаво, що співпраця американських підприємців з США не припинилося навіть після того, як США вступили в Другу світову війну проти Німеччини та її союзників. Керуючись стародавнім принципом non olet, американські компанії продовжували співпрацювати з ворожими країнами – Німеччиною, Японією, Італією. Вони виконували замовлення своїх німецьких партнерів, не гребуючи постачати їм стратегічно важливі товари.
13 грудня 1941 року президент США навіть видав спеціальний указ, який допускав ведення бізнесу з компаніями ворожих держав, якщо на те не було відповідної заборони з боку Міністерства фінансів США. Але в американському Мінфіні сиділи теж не дурні люди, які чудово розуміли, що війна – війною, але для США це шанс збагатитися. Тому на контакти американських корпорацій з гітлерівською Німеччиною ніхто не звертав особливої уваги. І американські корпорації продовжували справно постачати для потреб вермахту сталь і авіаційні двигуни, паливо і каучук.
Цікаво, що жоден танкер рокфеллерівської компанії «Стандарт ойл» так і не був потоплений німецькими підводними човнами. Чи Не це свідчить про тих особливих відносинах, які встановилися у Рокфеллерів, Дюпонів та інших американських ділків з Герингами, Гиммлерами і Шелленбергами?
Тому і дивувався на Нюрнберзькому процесі Ялмар Шахт, вирізняв, що якщо вже карати ділових людей за співпрацю з гітлерівським режимом, то починати можна і з американських промислових і фінансових ділків. Адже вони, поки американські солдати гинули на Тихому океані, а потім і в Європі, наживалися, торгуючи стратегічно важливими товарами і поставляючи їх гітлерівської Німеччини. Але до слів Шахта ніхто тоді не прислухався, оскільки всі правила гри, як відомо, диктує переможець, а не переможений.
Як тільки гітлерівська Німеччина була переможена, все повернулося на круги своя. Багато «бонзи» гітлерівського режиму, не кажучи вже про промисловців і фінансистів, так і не понесли ніякого реального покарання за свою підтримку фюрера. Більш того, незабаром після перемоги над гітлерівською Німеччиною США й Великобританія приступили до побудови нової політичної системи в підконтрольній їм Західній Німеччині. Після створення ФРН американський бізнес продовжив активну співпрацю зі своїми західнонімецькими партнерами. Але це вже зовсім інша історія.
Автор:Ілля Полонський
