“…Як я потрапив на фінську? Фіни обстріляли Ленінград з артилерійських знарядь, і ми з друзями вирішили піти добровольцями захищати північно-західні рубежі нашої Батьківщини, як тоді говорили. Так, місто обстрілювали. Я своїми очима бачив фонтани води і льоду від розривів на Неві.
Озброїли нас: гвинтівка Мосіна, кілька гранат, саперна лопатка. Одягнули – теплу білизну, гімнастерки, шаровари х/б, шинель, чоботи (природно, на розмір більше), пара теплих байкових онуч. Досвідчений старшина на складі порадив не брати будьонівку, а взяти відразу підшоломник теплий і носити його як лижну шапочку. На погоди каска не трималася, з’їжджала, а на подшлемнике – мила справа.
Старшина, видно, встиг повоювати і знав що до чого. А то на фронті, в стройових частинах, які прибули на Карельський в будьонівках і отримали каски, вже на передовій траплялося: помучаются – і каску геть, а фінським снайперам по незахищеним головах бити – вірне справа. Кров’ю подібна дурість оплачувалася.
Прибули ми, група студентів-добровольців і мобілізованих молодих робітників з ленінградських заводів, у свою дивізію днів за два перед першим наступом на лінію Маннергейма.
Досвідчені хлопці, які воювали з першого дня, нас відразу попередили – бийтеся до останнього, що б не сталося, в полон не здавайтеся. Потрапили в полон російських солдатів фіни вбивали самим звірячим чином. Відрізали статеві органи, голови, саджали на палі, рубали на шматки і розвішували ці шматки на деревах вздовж доріг і стежок. Для залякування. Я сам пізніше бачив таке на власні очі…
Перед настанням була дуже потужна артпідготовка. Ми в цей час знаходилися на узліссі, у снігових траншеях, чекали настання. Перед нами широка, метрів 500-700, поляна, на іншому її кінці вже починалися фінські укріплення. Спочатку колючий дріт у кілька рядів.
Там ще надовби були, але не в зріст людини, а низькі, всього 50 сантиметрів від землі. Дуже небезпечні для наших танків, тому що їх в снігу не видно. Танк на них днищем налітає, гусениці в повітря, провертаються – а машина ні з місця. Тут її і розстрілювали, нерухому, з гармат. На нашій дільниці на цих надолбах багато танків згоріло.
Вже майже прорветься до фінським позиціях, а тут раптом наче велетень якийсь машину вздергивает в повітря і завалює на бік. Хвилина, друга – і загорілися хлопці.
Навіть якщо і виліз з танка, так до своїх ще доповзти треба, а танкісти в чорних комбінезонах, їх на снігу видно далеко. Як правило, мало хто доповзав… А вже за колючкою, в лісі, фінські окопи, дзоти і доти. Правда, ліс у них недовго простояв, наша артилерія його знесла тріски на кілька сот метрів углиб. Серед того бурелому мені потім довелося воювати майже всю кампанію…
…Ну ось, отгрохотала артилерія, нам, піхоті, – ракета. Повискакували з окопів і ям, витягнулися в ланцюг – і вперед. Все як за статутом належить. А на галявині – снігу навалом, де по коліна, а де й по пояс, і спробуй по ньому пройти!
Не наступаємо, а борсаємося в цілині. А все – з повною викладкою! Вже метрів через двісті втомилися страшно, шинель – хоч вичавлюй. Тут звернули увагу, що у воронках і навколо них сніг разметан до землі – і давай від однієї до іншої перебиратися. Ланцюг зламалася, наступати стали маленькими купками, але просуваємося вже жвавіше.
Тут танки приспіли, розгорнутої лавиною проїхали через наші порядки і кинулися на укріплення. Ворог начебто того й чекав, по нас відкрили шквальний вогонь. Фіни в дотах сидять і нас поливають свинцем. Взводні і ротні кричать: “Вперед! Не лежати під вогнем, усіх переб’ють!”
Зрозуміло, так тільки сніг, зараза, тримає чистіше колючого дроту. Падають убиті, поранені кричать, на допомогу кличуть. Але все ж кидками від вирви до вирви наступаємо.
Тут я натрапив на слід нашого танка. Принадність, бігти легко, тільки пригибайся. Добіг до танка, почав кликати друзів. Через деякий час нас під прикриттям броні йшло і повзла вже чоловік дванадцять. В основному студенти та робітники. Вони посообразительнее були.
А селяни – дисципліновані. Кричиш їм, махаєш: “Давай сюди, за броню!” А вони: “Лейтенант наказав наступати тут!” У нашому взводі солдатів з села в тому настанні вибило майже повністю…
Вони ще, напевно, просто боялися танків. Мовляв, великий, з нього фіни в першу чергу будуть бити, а я в снігу, як тетерка, спробуй, забий мене. Марно. Сніг фінські кулемети прошивали до землі. На пристрелянных рубежах на кожен квадратний метр в одну хвилину потрапляло в середньому 5 куль, це я вже після війни дізнався.
Ось так і сталося. Танки, за ними купки піхотинців. А решта позаду в чистому полі лежать і голів підняти не можуть. Поклали нашу піхоту фіни, відсікли від танків.
Раптом наш танк зупиняється, знаряддя за фінам працює. З люка визирає офіцер, це був командир танкової роти. Спочатку здивувався, побачивши нас, а потім вужем зісковзнув по броні під корму до нас і кричить (там гуркіт був страшенный, всі спілкувалися криком):
“Ми зараз здамо тому, будемо піднімати залегшую піхоту! Ви допомагайте. Командуйте, кричіть своїм, щоб вставали і йшли вперед. Інакше всім хана, бачите, який вогонь, всіх поб’ють! Тільки не відривайтеся від мого танка! Інакше потім, на фінських позиціях, мене окремо спалять, а вас окремо вб’ють. Зрозуміли?!”. Ми відповідаємо: “Так точно!”.
Позадкували ми назад. Відступати перед танком складніше, потрібно дивитися в обидва, щоб під гусеницю не потрапити. Всі танки відійшли до залегшей піхоти, командири машин з наганами вистрибують у сніг і давай піднімати бійців, все це під вогнем. Знову рушили вперед, а фіни знову вогневий шквал дали і знову нас поклали.
Ось так і елозили по тій галявині вперед-назад весь день. До вечора відійшли на вихідні. Хто залишився в живих, збиралися в своїх старих окопах, знову сплачиваясь в підрозділи…
На наступний день – артпідготовка і знову атака. Знову ялозимо то вперед, то назад, прорватися до фінським окопах не можемо. А тут танк, за яким я ховався, був підбитий протитанковою артилерією фінів. Машина горить, хто з екіпажу залишився живий, вибралися до нас під корму і кричать: “Давай звідси! Зараз снаряди і баки вибухнуть, всіх накриє!”
До найближчої машини – метрів 70, поперек фінської вогню. А робити нічого, рвонули. Добігли до танка не всі… А за ним теж піхота вкривається, нам немає місця! Але ми знайшлися. Потрапляли ланцюжком в траншеї, прориті гусеницями – і вперед, поповзом за танком.
Кмітливість. Без неї на війні відразу кінець. В останній день настання, у другій половині дня ми майже до фінської колючого дроту прорвалися – вже призвичаїлися за танками бігати.
Раптом – удар, машина встає. Підбили! Поранених в тил поповзли, а ми – вперед, перекатами і перебіжками від вирви до вирви. Нарешті дісталися до колючки, а там її в кілька десятків рядів наверчено за!
Подекуди вона нашими снарядами порвана, але все одно пройти не можна. І саперних ножиць у нас немає. А танки – одні на полі бою горять, інші відійшли разом з піхотою на вихідні. Лежить нас у колючки чоловік двадцять. Мокрі від поту, почали замерзати. Що робити, незрозуміло. А вже вечоріє. Бачимо – наступ знову захлинувся. Залишалося чекати темряви.
…Виповзли до своїх, напевно, вже до середини ночі. Наш лейтенант зрадів, побачивши нас живими: “А я вже думав, – каже, – що у мене у взводі зовсім обстріляних “стариків” не залишилося. Настання завтра не буде.
Занурюємось у сніг, приймаємо поповнення і готуємося до штурму укрепполосы… ” – зі спогадів червоноармійця добровольця-студента четвертого курсу Ленінградського інституту інженерів залізничного транспорту Б. Певзнера.
