У Малюка була мрія. До почесного титулу «Містер біцепс ІК-2» йому не вистачало злощасного сантиметри.
За півроку до мого приїзду в колонію і знайомства з Малюком з табору звільнився дядько з півметровим охопленням правою «банки», і номінально Малюк вже був чемпіоном. Але він хотів, бажав, прагнув отримати звання найбільшої бицухи за всю історію табору.
Малюк методично «рвав» залізо в спортзалі, змітав кашу в їдальні, не гидуючи пайками тих, хто відмовлявся від їжі, студіював журнали з качками і експериментував з програмами занять.
В результаті у нього росли стегна, повільно, але зловісно збільшувався і без того чималий об’єм грудей, шия практично зникла і голений череп плавно перетікав в плечі. Біцепс же завмер на 49 см і борошна Малюка ігнорував. В його снах він навіть здувався до непристойно малих розмірів.
Відпочивав Малюк на другому ярусі в сусідньому від мене «проходняку». Кожен раз, коли він підіймався нагору, хистка конструкція скрипіла і стогнала, а я з цікавістю спостерігав за виразом обличчя сусіда знизу. Я б там спати остерігся.
Мій частий гість, Малюк, книги не любив, сигарети зневажав, від алкоголю не п’янів, але дочиста з’їдав пряники з печивом і продавлював мені ліжко так, що доводилося знову і знову натягувати пружини.
Одного разу я заявив йому:
— Я знаю, як тобі стати «Містером супербицепс».
Малюк поблажливо посміхнувся. І правда, куди вже мені з статурою Буратіно давати поради професійного бодибілдеру.
— Чому б тобі не скористатися стероїдами? — запитав я. — Адже тобі потрібен всього сантиметр. Або затягни собі спортживлення.
Малюк сморщил ніс.
— Я тягнув. І протеїн і креатин, і ель-карнітин, і…
Далі Малюк переказав десяток нічого не значать для мене назв: для набору маси, спалювання жиру, прискорення метаболізму.
— І ти їв? — похитав я головою.
— Не всі, але багато, — підтвердив Малюк. — Моя матінко — директор на м’ясокомбінаті, надсилає все, що прошу, від ковбаси до протеїну. Але стероїди вона загнати не зможе.
— Чому? Дорого?
— Справа не в ціні, є і дешеві препарати. Вона шле посилки з Молдови, а через кордон стероїди так просто не пускають. Величезна купа мороки, — зітхнув він.
Я простягнув йому аркуш паперу і олівець.
— Напиши, що тобі потрібно. В межах розумного. Я постараюся допомогти.
Малюк завмер і не без підозри подивився на мене. Мозок зека завжди і в усьому шукає підступ, так вже влаштований зек, якщо у нього є мозок.
— А що натомість? — нарешті здогадався запитати він.
— Що за комерція? — вдавано обурився я. — Нічого не треба, зовсім нічого. Але якщо я дістану, то в якості подяки ти міг би взяти наді мною шефство.
— Що взяти? — не зрозумів Малюк.
— Я теж хочу займатися в спортзалі. Мені потрібен конкретний результат за певний термін. Будеш моїм тренером? — запитав я.
— Згоден! — Малюк стиснув мені руку своєю лопатою.
— Але без стероїдів! — додав я, перш ніж Малюк заглибився у глянцевий журнал з голими мужиками в стрінгах.
Я сів за лист друзям в Москву. Через годину Малюк повернувся з невеликим переліком, віддав його мені і поцікавився:
— А що саме ти хочеш отримати від занять?
Думав я недовго, сказав перше, що спало на думку:
— Рівно через півроку я повинен підтягуватися на турніку тридцять разів.
— А скільки ти підтягуєшся зараз? — запитав він.
Я знизав плечима. На волі я ходив у спортзал, але два роки тюрем і етапів не пішли мені на користь.
— Йдемо! — махнув головою Малюк.
— Прямо зараз? — здивувався я.
— Ти ж взяв список, — резонно зауважив Малюк. — Час пішов.
Біля торця барака місцевими умільцями було споруджено спортивний куточок: турнік, бруси, наполовину вкопані в землю покришки від вантажівки.
Хтось віджимався, стрибав на скакалці, тягав кам’яні блоки замість гир. Іноді у мене складалося враження, що я потрапив не в виправну колонію, а в Олімпійське селище з ліцензією на ігрову діяльність. Чимало сіли наркоманів тут втікали спорт і, звільнившись, міняли героїн на протеїн. Тобто табір все-таки був виправних!
Ми підійшли до турніка. Я витер спітнілі долоні, повис черв’яком і дивом витягнув шість разів.
— Є шанс? — запитав я, віддихавшись.
Руки з незвички горіли, і я вже потай сподівався, що Малюк не стане зі мною зв’язуватися.
— Звичайно! — вигукнув мій тренер. — Тут вісім з десяти і до турніка не допрыгнут, а у тебе є задатки. Головне — бажання, а результат буде. Увечері розроблю спецпрограму, і завтра в спортзал. Шукай кеди, шорти і літрову пляшку для води.
Я приречено зітхнув і поплентався в барак байдикувати в свій останній ледачий день.
Вранці Малюк стягнув із мене ковдру за п’ять хвилин до підйому.
— Ти охрінів?! — пошепки заволав я.
— Зарядка в програмі до сніданку, — незворушно відповів Малюк і за ноги стягнув мене з ліжка разом з подушкою, ковдрою, матрацом — всім тим, за що я чіплявся, все ще не вірячи в зміни на краще. Я прикусив язик, лише б не обматюкати його вголос.
За сніданком я мляво копирсався в мисці з сирої кашею і в кінці кінців відсунув її вбік. Малюк сидів навпроти і брався вже до другої порції. Він повернув мою миску тому.
— Ти повинен їсти! Каша — це повільні вуглеводи. Хочеш бути сильним, рельєфним, потужним і підтягуватися, як монстр, — їж все, що дають. Намагайся жувати ретельно, але швидко їсти. Через сорок хвилин після фізичних навантажень в організмі утворюється «вуглеводне вікно». А годують тут як раз ними. Так що жуй кашу, а то…
Малюк стиснув кулак, який виявився трохи менше моєї голови, і для закріплення матеріалу злегка ткнув мене в щелепу.
Заперечити мені було нічим. За бракуючий сантиметр його біцепса він запхав у мене сніданок силою, і ми обоє це знали.
Після сніданку Малюк розгорнув на столі великий аркуш паперу з докладним планом занять. Шість місяців, три рази в тиждень по дві години в день. Я ще розглядав незнайомі словосполучення: «французький жим» або «становная тяга», коли Малюк нарочито хрипко вимовив:
— Тепер твій девіз: «No pain — no gain!» або «Немає росту без болю». А назва нашої програми — «Кривавий піт».
Я вперше подивився на Малюка серйозно.
— Нагадай, ти за що сидиш? — запитав я.
— Забив одного в котлету, — посміхнувся він.
— Смерть?
— Ще б! — розправив плечі Малюк
— За що?
Малюк помовчав, згадуючи той чи справжню причину, то її судову версію.
— Я розчарувався в ньому, — буркнув Малюк.
Спортзал у таборі був такий же, як і сам табір: брудний, неохайний, але романтичний.
Стараннями ентузіастів приміщення у сто «квадратів» заповнили залізяками, шестерінками, якимись запчастинами від трактора. Все це називалося «спортінвентар ІК-2: гантелі та штанги різних ваг». На полиці хрипів магнітофон. З рекламного плаката мужик без шиї пропонував якийсь засіб від геморою.
Десятка півтора накачаних зеків то і справа підходили до тьмяною дзеркальної плівки на стіні, крутилися біля неї і похмуро розглядали свої рельєфні тіла. В дзеркалі вони виглядали трохи ширше.
За тренерське справа Малюк взявся енергійно, не забувши виміряти мої параметри. Таблицю майбутніх досягнень він назвав: «Я здох, але зробив!»
«Не маніяк чи?» — думав я.
На першому ж занятті я пізнав сакральну суть слова «ганьба». Серед відвідувачів я виділявся особливою худобою і сутулістю, тулився до стінки і без праці читав думки оточуючих: «Ось обсос!»
Проте вони не знали, що я тут надовго.
З другого заняття Малюк тягнув мене в їдальню на собі, а на третє, четверте і аж до двадцятого він гнав мене в зал стусанами. Відмазатися не допомогли б ні параліч, ні кулі, ні смерть.
Поступово втягнувся. А незабаром вже отримував задоволення від маленьких, але тяжких перемог. Окропивши турнік, як клинок, своєю кров’ю з лопнули мозолів, я зрозумів сенс назви нашої програми.
Трохи пізніше Малюк показав мені статтю в журналі, де величезний негр відгукувався про турніку як про «пекельній машині». Я повністю з ним згоден.
Через півтора місяця я вже тягав розминкові ваги Малюка, ще через місяць я вперше подивився в дзеркальну плівку. Ще через місяць я підтягувався п’ятнадцять разів з полупудовой залізком на поясі. Ветерани спортзалу тиснули мені при зустрічі мозолистую руку і обговорювали мою програму.
Я додав десять кіло м’язової маси, де кожен грам був вистражданий. На новачків я поглядав з пихою, обсмикуючи себе спогадами про власну недавньої нікчемності.
Одного разу з медсанчастини подзвонили. Щасливий, Малюк помчав на уколи. Все, що він замовив, йому прокололи за місяць, і біцепс нарешті зрушив з мертвої точки. Він ріс набагато повільніше цицьок і дупи Малюка, але зростав.
Якось до мене підійшов грузин Зазу з братви.
— Будь акуратний зі своїм тренером, — кинув він.
— Йому дали завдання придавити мене штангою? — пожартував я.
Заза примружив очі, грузин був без настрою. Бути серйозним у спілкуванні з блатними у мене виходило погано. Мені весь час здавалося, що вони грають у щось таке, правила чого знають тільки вони. Мій жарт Зазу залишив без уваги.
— Малюк занадто часто бігав в штаб, та ще в «самотнього», — з легким акцентом сказав він. — А в таборі «постанова» одному там не виблискувати, про це на всіх «сходняках» мужикам доводять. Та й що йому там робити?
Голос у Зази було байдуже-рівний, нуль емоцій. Але я знав: під маскою — ікла.
— Ми смикнули його до себе, — продовжував Зазу, — хлюпнули кіпяточком, і ця купа лайна попливла. Заплакав, баба лиса, і розповів нам, що стукав опер дзвінкіше дятла. І знаєш, на кого, Екстро?
Я мовчав і хотів піти. Але стояв і слухав бувалого «бурлаку», контррозвідника від братви.
— Він був «кумовкой» конкретно по тобі, — помовчавши, сказав Зазу. — А зливав тебе за ковбасу. Ми-то думали, звідки він «варенку» тягне, вона ж під забороною. Виявилося, у нього «зеленка» зі штабу на жрачку за гарячі новини про твоє життя.
— Це він сам розповів? — не вірив я.
— Сам і при всій братві, — підтвердив Зазу.
— Але навіщо?!
— Від кишкоблудства до жопотраха один сантиметр, Екстро, — процідив стару істину Зазу і гидливо сплюнув.
Я дивився на його плювок і бачив, як в бульбашках слини народжувалися і вмирали всесвіти. Все було як завжди — нудно і буденно.
— І що тепер з ним буде? — запитав я.
— Що буває з сукою? — зробив здивований вигляд Зазу, блиснувши білками. — Визначимо, отримає своє, і викинемо в «козлятник». Нехай живе серед своїх.
Заза помовчав, роздумуючи, і додав:
— Тиждень-другий він ще поживе при людях, посливает «дезу» операм. Але це строго між нами, Екстро!
Грузин пішов, не прощаючись.
На наступний ранок Малюк, всупереч звичайній, до мене не підійшов. Я заглянув до нього в «проходняк».
— У нас зміни, Малюк, — сказав я.
Він напружився, але промовчав. Обидві його руки від зап’ястя до ліктя були забинтовані.
— Програму треба скоротити до двох тижнів.
Малюк здивовано подивився на мене і запитав:
— Скільки в минулий раз?
— Двадцять шість.
Він встав, дістав з-під ліжка спортивну сумку і кивнув:
— Зробимо!
