“Учитель віри повинен переконувати, а не дратувати. Я знаю, панове, що ваше звання, що зобов’язує вас до вивчення і роздумів, дає вам освіченість, який я не повинна чекати від інших моїх підданих, які не мають таких знань, ні такого розвитку. Я не можу втриматися, щоб не віддати належного по справедливості вашої освіченості; ви, звичайно, люди освічені.
Але яким чином може відбуватися те, що ви не вражені величезністю тих багатств, якими ви володієте і які роблять вас настільки могутніми, що ви повинні відчути, що таке становище зовсім противно духу вашого покликання. Хіба ви не спадкоємці апостолів, яким Бог наказав проповідувати презирство до багатств і які могли б бути тільки бідняками; царство їх було не від світу цього; ви погоджуєтеся зі мною? Хіба не правда те, що я зважилася сповістити вам? Як можете ви користуватися багатствами), не суперечачи своїм положенням, яке повинно бути нерозлучно з християнської бідністю? Як смієте ви без докорів сумління користуватися такими майном і маєтками, які дають вам могутність, як царям? Ах! Хіба ви не маєте під своєю владою рабів більше, ніж деякі європейські государі мають підданих?
Ви занадто просвещенны, щоб не розуміти, що всі ці майна виробляють так багато зловживань у володіннях держави, що ви не можете зберегти їх за собою, не будучи несправедливими по відношенню до самої держави; ви повинні усвідомлювати, що вам менше, ніж кому-небудь іншому, дозволено бути несправедливими і якщо ви несправедливі, то ви тим більше винні у цьому, що краще за інших знаєте свої обов’язки. І якщо я повинна розраховувати на вашу вірність, відданість, то я повинна також лестити себе надією, що знайду у вас особливо відданих моїй короні вірних підданих. Якщо це так – то не умедлите ж повернути моїй короні те, що ви викрали у неї непомітно, поступово».
З промови Катерини II до Синоду у 1763 році:
