Бойовий вихід

11


Років п’ять тому, літав я в Єкатеринбург, у відрядження. І мій московський приятель Вадим, слізно попросив, якщо буде час і можливість, заїхати до його мами, передати маленьку посилочку, а головне захопити там деякі важливі довідки, та довіреності.
Я не обіцяв, але постарався і у мене вийшло. Справи все переробив, а до літака ще сім годин. Взяв таксі і приїхав.
Мама Вадима зустріла мене як рідного — нагодувала, напоїла, про Вадюшу розпитала.
Поспішати мені було нікуди, ми мило розмовляли біля телевізора, допиваючи десяту чашку чаю, як раптом з сусідньої кімнати несподівано пролунав гучний голос, я навіть сіпнувся, адже був впевнений, що в квартирі крім мами Вадима немає нікого.
Відразу і не зрозуміло – голос чоловічий чи жіночий:
— Наташа, а у нас хтось є?
— Так, тату, виходь, привітайся – це друг нашого Вадечки, з Москви заїхав.
Хвилини через три, двері кімнати повільно відчинилися і звідти показалася несмілива паличка з гумовим набалдашником, а за нею — древній, сутулий дідусь в сорочці застебнутій на всі гудзики.
Дід простягнув мені руку, я підвівся і простягнув йому обидві свої.
Дід, не відпускаючи, потягнув мене прямо під торшер, щоб на світлі краще розгледіти гостя.
У старих таке буває, ну цікаво ж.
І тільки тоді я побачив його очі. Дуже великих зусиль мені коштувало, щоб старий майже не помітив, як же я хотів відвести погляд.
Один його очей був маленький, примружений, чіпкий, а на другому, широко-відкритому, просто страшне, біле більмо.
Господиня познайомила нас і додала – це дідусь Вадима, він у нас ветеран війни, фронтовик.
Я ніколи не міг пройти повз живого ветерана, щоб не поговорити і не порозпитувати, тим більше час дозволяло.
І старий, як справний дизельний двигун завівся з півоберту:
— Я воював в розвідці. І не просто — побіжи, глянь, не встало сонечко, а у взводі полкової розвідки.
Ще до війни я на заводі працював, пішов в армію і комсомолу направив мене в сержантську школу.
Закінчив з відзнакою, а тут війна, розумієш. Природно, прошусь на фронт. А мене не пускають, посилають на курси молодшого офіцерського складу. Коротше втік я від туди, трохи під трибунал не влучив, але командування розібралося, плюнули, відпустили, бо не додому ж я прошуся, а на фронт. Прибув на передову, спочатку хотіли дати мені відділення і в бій, а потім подивилися — стоп. Тут як раз полкові розвідники для себе людей вибирали. Подивилися, поганяли, а я до війни займався боротьбою, стрибки з парашутом мав, та й взагалі, тлумачний хлопець був, вісім класів за спиною як-ніяк. Цілком підійшов, взяли.
А ти знаєш, що у полковій розвідці служити – це як стати космонавтом. Всі хочуть, але мало кого візьмуть. Ніхто нижче майора на нас навіть голос не підвищував. Ми навіть під нуль не стриглися, ходили із зачісками, як інтелігенти. Але і вбивали, звичайно ж, нашого брата не в приклад простого, окопному солдатика. В окопі в тебе хоч є шанс вціліти, так і свої колом, а розвідник у бойовому виході — один проти всієї фашистської Німеччини.
Спочатку мене довго на завдання не брали, а муштрували як циганський кінь, вчили всьому: як за лінію фронту повзати, як ходити по карті, як орієнтуватися по зірках, як вбивати, як «мови» брати.
Місяця два ганяли і ось, нарешті, як-то вранці оголошують: — Висипайся гарненько, вночі твій перший бойовий вихід, підеш за мовою.
Тільки стемніло і ми пішли. Зі мною мій друг — Боря Шляпніков. Хоча, як зі мною – це я з ним. Боря до того часу вже досвідченим розвідником був, з орденами. Цілий взвод, напевно, німців приволік.
Перейшли лінію фронту, доповзаємо до німецьких позицій. Лежимо, мерзнемо, тихо спостерігаємо, чекаємо. Може хто прокинеться, вбиральню захоче, вилізе з бліндажа, підійде до нас ближче. Але, як на зло нікого, а відкрите місце, скоро ранок, світати почне, тоді не вийде, доведеться повертатися ні з чим.
Раптом, дивимося, вийшов. Здоровий такий, без зброї, йде, гойдається, погано зі сну міркує. Справив нужду, закурив і повернувся до нас спиною, щоб вогника не було видно з нашого боку. Ситуація – краще не придумаєш. Німець метрів за п’ять від нас. Лежимо, вже готові кинеться. Моя задача — відразу рот йому затиснути, щоб не скрикнув від несподіванки, а Боря повинен був ніж до морди приставити, налякати і тут же порожній речовий мішок на голову надіти. Від цього людина психологічно ламається, він буде розуміти, що його крик – це його смерть.
Боря шепоче: — Готовий?
Я відповідаю: — Готовий.
— Раз, два, пішли.
Ми вскочили, рвонулися до німця, я навіть вже за комір його схопив і другою рукою до рота потягнувся, раптом Боря як завоет. І тільки тоді я зрозумів, що сталося. Ми в темряві не помітили, що між нами і німцями тяглося загородження з колючого дроту. Так ми з Борею зі всієї дурі, на колючки і насадились. Німець стоїть у ступорі, руки підняв, крикнути боїться. Особа у Борі все в крові, про себе я і не зрозумів навіть. Боря направив на німця автомат, а сам схопив мене за комір і потягнув назад.
Як трохи відірвалися, залягли, Боря нас обох забинтовал, потім на собі тягнув мене. Я кілька разів втрачав свідомість по дорозі. Але все ж, ми дещо як до наших добралися. Тільки в санчастині я зрозумів, що залишився без ока.
Потім госпіталь. Трохи не помер від зараження крові. Видерся. Просився назад на фронт, але кривого не брали, комісували. Повернувся до себе в Свердловськ, працював на заводі. Листувався зі своїми хлопцями розвідниками. Першим убили Борю, а через півроку вже не з ким було листуватися, загинули всі, кого я знав.
Ось такий у мене вийшов перший і останній бойовий вихід.
Знаєш, я все життя думав про те німця, якого за комір потримав. Завжди мріяв знайти і прикінчити, така ненависть у мене до нього було, він навіть снився мені не раз.
А тепер, що вже. Тепер, я вже думаю, що якби зустрів його зараз… А що? У Німеччині у пенсіонерів життя хороша, він теж міг би, як і я, дожити до дев’яноста.
Якщо б сьогодні його зустрів, то, напевно, пробачив би йому свій прохромлений очей, все ж – це мене від смерті, мабуть, врятувало, та й скільки часу минуло.
Я б поговорив з ним. Навіть, може, випили б.
А потім… а потім, все-таки задушив…