Гра Eternity: The Last Unicorn
Платформа: PC, PS4, XONE
Жанр: rpg
Дата виходу: 5 березня 2019 р.
Розробник: Void Studios
Видавець: 1C Entertainment
Актуально для платформи: PS4
Автори Eternity: The Last Unicorn позиціонують її як класичну RPG за мотивами скандинавських міфів: тут, мовляв, є фіксована камера, «нагадує про старі добрі ігри», можливість покращувати зброю і отримувати нові навички (о боже!) і класична механіка, яка «викликає приємне відчуття впізнавання у гравців». Дійсно, викликає — шкода тільки, далеко не завжди приємне, родом десь з середини нульових…
Без сюрпризів
Відразу скажемо, що Eternity: The Last Unicorn — ніяка не рольова гра. Це action з рольовими елементами, тобто з прокачуванням. Все 10-12 годин геймплея два головних герої — юна ельфійка Аурехен і вікінг Бьор, між якими ми перемикаємося за волею сценаристів, рубають наліво і направо ворогів. Причому, як правило, роблять це в одних і тих же декораціях: спочатку граємо за одну, потім в тих же місцях б’ємо тих же монстрів, але вже за іншого. Просто десь входи/виходи різні для різних героїв — наприклад, там, де Аурехен не змогла відкрити двері, Бьор зможе просто вибити її ногою. Зате дівчина знімає магічні друку.
Побічних квестів, відмінних діалогів, цікавого сюжету і морального вибору в цю версію світу Ванахейма не завезли. Ельфійка прибуває сюди, щоб врятувати єдиного, що залишився в живих єдинорога по імені Грані — тільки вона може до нього доторкнутися, зняти страшне прокляття і повернути ельфам безсмертя. Бьор ж шукає друзів і братів і мріє з гідністю відправитися в Вальхаллу.
Ельфійка з ручним єдинорогом, грізний вікінг, страшні прокльони (гоблін-торговець і сварливий гном додаються) — все це як раз викликає приємне відчуття впізнавання». Особисто у мене чомусь відразу виникли асоціації знову ж з іграми з минулого, з нульових, коли було багато таких ось наївних, якщо не сказати примітивних казок. Зараз таке, звичайно, теж зустрічається, але прийнято цікавіше обігравати подібні теми — і вже тим більше скандинавські (згадайте The Banner Saga, останню God of War, Hellblade: Senua’s Sacrifice, так і багато гри калібром поменше).
Графіка тут средненькая, але дизайн локацій місцями дуже навіть непоганий.
Не без гуморуВ чомусь такі спогади дійсно приємні, теплі — тому що вони з твоєї юності. Але де-то це викликає посмішку. «Врятуй єдинорога Межі, щоб ельфи залишалися безсмертними!» Ви серйозно?
Діалоги і скупі репліки приблизно такої ж якості, як і зав’язка. «Підемо далі разом — Ні, я можу за себе постояти! — Що ж, іди одна, ще побачимося!» «Я вмираю, кхе-кхе, принеси води, кхе-кхе!», «Залиш мене в спокої, маленька ельфійка, я в печалі!» А сварливий гном, який навіть у полоні з павутини не розлучався з кухлем елю, побачивши вперше Аурехен, як відрізав: «Я з ельфами не торгую, але можеш взяти ось цю мотузку». Навіщо? І чому саме мотузка, а не, припустимо, льодяник, та ж гуртка, грінки або черевик? Мило тоді вже в комплекті запропонував би, щоб дівчина змогла удавиться і не чути більше цього…
Все це тим більше прикро, що світ Eternity: The Last Unicorn прописаний непогано. В локаціях можна, хай і рідко, знайти цікаві записи, на завантажувальних екранах нам розповідають пізнавальні історії та міфи, а в щоденнику докладно і зі смаком описуються всі персонажі і монстри.Без бюджетуТам же, в щоденнику, на екрані героя (або героїні) ми бачимо параметри і кількість досвіду. Але насправді прокачування в цій грі така ж скупа, як і діалоги. Характеристики підвищуються автоматично, гілок умінь немає, а покращувати показники, збільшуючи атаку, шанс критичного шкоди і так далі, можна з допомогою рун. Їх ми купуємо або робимо з матеріалів, які вивалюються з монстрів. Причому вивалюються рідко, а коштують дорого — довгий час про рунах залишається тільки мріяти.
Рідкісний випадок, коли камера нам абсолютно не заважає.
Можливість покращувати зброю теж з’являється не відразу — вже згаданого гнома з кухлем і мотузкою треба спочатку врятувати, а потім потрібно ще й знайти його молот (як несподівано, так?). Радує хіба що той факт, що багато руни, посилюючи щось одне, послаблюють щось інше.
У торішній God of War, де теж є рукаті і сварливі гноми з молотами, руни і крафт, прокачування була в рази цікавіше за рахунок гілок умінь і багатьох інших речей — але при цьому її автори і не заїкалися про те, що роблять «класичну рольову гру».
Втім, каюсь, ці порівняння дійсно некоректні і несправедливі по відношенню до невеликої бразильської Void Studios, для якої Eternity: The Last Unicorn стала дебютом. Вони й уві сні не тримали ті гроші, які були витрачені на God of War. І ця відверта бюджетність тут відчувається у всьому — в морально застарілої графіку, в чудернацькому (а на PC і зовсім жахливому) управлінні, у куцому сценарії і діалогах, які практично не озвучені. Та й у тому, що ми бігаємо в основному хоч і за різних героїв, але з одним і тим же локаціях.Зате з бійками…Можна, звичайно, нагадати, що багато хто і зовсім майже без грошей придумують геніальні історії і пишуть шикарні діалоги, але автори Eternity: The Last Unicorn явно зробили ставку на інше, а саме на битви. І ось вони, поряд з дійсно класним саундтреком, є чи не єдиною світлою плямою в цій грі.
Бойова система проста — сильний, слабкий удар і ухилення (точніше, різкий стрибок вперед або назад). Але просто закликивать ворогів, які атакують по-різному і завжди дуже боляче, не вийде. Хіба що при грі за вікінга таке трапляється, і то далеко не завжди. Ворогів йому дістається більше, але і ресурсів теж, і взагалі він явно сильніше б’є. А от коли сценарій знову перемикає нас на Аурехен, доводиться складніше — навіть перші два «боса» дісталися тендітній дівчині.
З таким поганим управлінням автори обожнюють замикати нас в замкнутих локаціях.
Постійні ухилення, коли слід вчасно йти від ударів противників, які люблять атакувати хвилями; дефіцит зіль; рідкісні контрольні точки (вороги після вашої смерті, зрозуміло, воскресають); ще більш рідкісні багаття, де можна зберегтися, поторгувати або поліпшити зброю; вельми непрості «боси» — все це починає навіювати цілком конкретні асоціації.
…І трохи — з Dark Souls
Це виглядає так, наче в старомодну «ролевку» родом з нульових додали щіпку Dark Souls. Правда, забули при цьому про реально крутих «босів» (місцеві все ж набагато поступаються їм), менеджмент витривалості і втрату всіх зібраних душ після загибелі персонажа (тут ми збираємо червоні кристали, службовці універсальною валютою, але не втрачаємо їх після смерті) — це спрощує ситуацію, хоча все одно Eternity: The Last Unicorn залишається достатньою складною.
Такий виклик дійсно хочеться взяти — і хочеться, незважаючи ні на що, пройти, перемогти і здолати. Шкода тільки, що часто доводиться долати особливості місцевого управління і улюблену авторами фіксовану камеру, яка часом веде себе абсолютно неадекватно. Часто просто не видно, хто нас атакує, де знаходиться герой, як і в яку сторону він зможе ухилитися так, щоб не впертися у ворога або предмети оточення. У таких ситуаціях навіть на PS4 все дратує і здається незручним (там є проблеми з захопленням мети), а вже власників PC-версії залишається тільки пошкодувати і в сотий раз нагадати їм про наявність у природі (і в магазинах) геймпада.
Тим не менш в моєму випадку навіть це найчастіше не зупиняло, а тільки стимулювало пройти далі. Особливо коли бачиш закриті до пори до часу кристалами різних кольорів проходи: цікаво, хто і що там нас чекає?
***
Eternity: The Last Unicorn видає 1С Company. І це дуже символічно — коли бачиш на екрані ці дві знайомі букви, відразу подумки уносишься в нульові. І справа тут не конкретно в 1С, а в принципі в асоціації з російськими видавцями і російськими ж іграми тих часів. Як відомо, тоді наші компанії видавали безліч різних проектів — і своїх, і чужих, та класних, і просто хороших, і прохідних. Так от, з RPG найчастіше траплялося саме останнє. І дебютна робота Void Studios викликає в пам’яті якесь «Серце Вічності», «Пограниччя», чи «Сходження на трон». При всіх геймплейних відмінностях між ними, їх об’єднує належність до сонму середняків (більш або менш міцних), коли і грати начебто можна і місцями навіть хочеться, і проблем при цьому вистачає. Якщо готові миритися з цим, терпіти і долати заради солодкого почуття перемоги, приємної музики і симпатичних видів, то спробувати Eternity: The Last Unicorn безперечно варто.
Плюси: захоплюючі і непрості битви; гра кидає серйозний виклик; непогано прописаний «лор»; шикарний саундтрек.
Мінуси: загальне відчуття бюджетності; слабкий і клішований сюжет; убогі діалоги; куца рольова система; незручне управління (місцями навіть з геймпадом) і ненормальна фіксована камера.
