На який живності тільки не воювали – кінь при всій її універсальності все-таки не можна пристосувати до всіх природних умов, в яких доводилося вести бойові дії. І тому, коли нужда змушувала, в РККА закликали вельми екзотичних тварин – не тільки здавна приручених північних оленів, верблюдів, але і лосів. З них і почнемо.
У другій половині 30-х у радянського керівництва були цілком серйозні побоювання, що Фінляндія, незважаючи на діючий до 1944 року договір про ненапад, може надати свою територію як плацдарм для агресії проти СРСР третій країні – Німеччині чи Великобританії. Тобто до війни на півночі готувалися. Інша справа, чим закінчилося, але мова не про це. Прораховуючи варіанти майбутньої війни в лісах, болотах і тундрі, воєначальники згадали про ідею одомашнення лосів, висловленої приблизно десятиліттям раніше зоологом Петром Мантейфелем. Думка поставити лося під рушницю видалася привабливою: харчується травою кормом, сильний, витривалий, спокійно пересувається і в гущавині, і на болотах, і по глибокому снігу.
“По армії Маннергейма поповзли чутки, що росіяни уклали договір з лісовими духами й ті тепер допомагають РСЧА”
Створений для реалізації ідеї лосиний розплідник розташовувався в Ленобласті, очолив його зоолог Михайло Глухов. За справу взялися серйозно – штат підприємства, що розташувався поруч з селищем Волосово, налічував більше ста чоловік. Лосенят змалку привчали не боятися не тільки людини, але і пострілів, тут же за розробленими методиками готували молодняк до військової служби. І виховали з 1934 по 1939 рік більше півтора тисяч чотирилапих бійців. Неподалік був ще один «розплідник», в якому для роботи з лосями готували кавалеристів.
У процесі навчання тварин з’ясувалося, що підопічні по-різному переносять звук пострілів. Найменше їх бентежили черги з кулемета ДП (Дегтярьов піхотний), а ось пістолетний бавовна лякав навіть тренованих сохатих.
Паралельно військові римарі розробляли під лосів упряж, сідла. Спочатку була ідея кріпити сошки кулемета жорстко до рогів, але з’ясувалося, що в такому випадку рогу у лосів буквально отшибались віддачею. Тому перейшли на упор через м’які шкіряні подушечки. З’ясувалося, що кулемет на рогах виявився самонаводящимся – лось інстинктивно повертає голову в бік небезпеки.
Феноменальний лосиний слух теж використовували по повній програмі. Тварин навчили розрізняти фінську мову, і вони вже за кілометр до ворога починали невдоволено фиркати. Як вдалося виховати цю ненависть – загадка, але лосі, як розповідають, буквально кидалися на фінів, намагаючись затоптати їх. Розповідають, після війни фінські мисливці довго боялися ходити на лосів.
Проблема виникла там, де не чекали. Улюблена радянськими воєначальниками кінна лава з лосів ніяк не виходила, вони не ходять великими стадами. Тому була розроблена спеціальна тактика – тварин в основному використовували в диверсійних і противодиверсионных групах. Ще одна засада виявилася біологічного властивості. Війну з Фінляндією почали б і раніше, але коли Жданов запитав у Глухова, чи готові будуть воювати півтори тисячі лосиных кавалеристів до жовтня, той відповів, що в цей час у лосів гон і вони нікого не слухаються. Навіть товариша Сталіна. Так чи ні, але війна почалася 30 листопада, коли лосиний гон закінчився.
“Під заклик потрапили 350 верблюдів, два з них – Машка і Ведмедик дійшли до Берліна”
У фінських мемуарах зустрічаються згадки про зустрічі з російськими бойовими лосями, і вони завжди залишали у солдатів незабутні враження. По армії Маннергейма поповзли чутки, що росіяни уклали договір з лісовими духами й ті тепер допомагають РСЧА.
У перші місяці Великої Вітчизняної близько півсотні навчених лосів зуміли переправити в Білорусію для служби в партизанських загонах. Решту повернули в розплідник, але він був знищений при наближенні німців до Ленінграду, лосі розбіглися.
Фіни, що цікаво, досить широко використовували у військових цілях північних оленів, особливо в Лапландії. Аналогічним чином вчинила і командування РСЧА. 20 листопада 1941-го ДКО прийняв постанову № 930-з «Про проведення мобілізації оленів, оленячих упряжок і їздових (каюров) у Комі АРСР та Архангельської області». Згідно з цим документом Карельський фронт повинен був отримати 10 тисяч їздових оленів, дві тисячі нарт і 1400 каюров. Всього за роки війни лише Ловозерского району Мурманської області було передано фронту 5900 транспортних оленів, Ненецького автономного округу – чотири тисячі, з Комі АРСР – дві тисячі.
У покликаних був строгий режим роботи. Після години їзди робився десятихвилинну перерву для відпочинку, огляду упряжі, стану нарт і вантажу. Перебування тварини в упряжці обмежувалося вісьмома годинами на добу, через чотири робочих дня покладався одноденний відпочинок. Олені возили вантажі і спорядження, доставляли боєприпаси і відвозили солдатів в тил противника, рятували поранених.
Ймовірно, самим екзотичним звіром для нашої армії став верблюд. Під час боїв під Сталінградом в Астрахані формувалася 28-я резервна армія і в ній як тяглова сила для артилерії використовувалися традиційні в цих місцях бактрианы – сильні, невибагливі, не бояться ні спеки, ні морозів. Під заклик потрапили 350 верблюдів, два з них – Машка і Ведмедик дійшли до Берліна. У Ахтубинське стоїть монумент в честь 902-го стрілецького полку – російський солдат і два бойових верблюда. Ті самі.
Арсеній Гришин
