Там я зустрівся з самим собою

2


У свій час мені довелося працювати в одній організації, яка обслуговувала колишніх шишок на рівному місці — номенклатуру.
Хоча всі вони були вже на заслуженому відпочинку, але все ж в нашу організацію приходили з гонором. У них була дуже зарозуміла, поважна хода, як у дитини, який давним-давно наклав у штани і про це забув.
Одним словом, зійшов з коня, а сідло між ніг забув вийняти! Кожного з них ми знали, як облупленого.
Одного разу мій колега, указуючи на одного пацієнта, сказав: «Цей чоловік здоровий». Я не повірив, бо добре його знав. Це колишній міністр, який ось вже багато років страждав запущеною формою хвороби Паркінсона. Це ураження мозку, знаєте, так?
Один із симптомів захворювання проявляється у таких хворих в повному відсутність міміки. Особа стає маскою.
Обстеживши його по повній програмі, прийшов до висновку, що він здоровий. Я почав питати: «Де і як Ви лікувалися? »
Він мені розповів про якомусь Храмі, але, якщо чесно, тоді я не надав цьому особливого значення. І хоча все записав, через деякий час благополучно про це забув.
На наступний рік під час профілактичного огляду ми виявили, що до нього приєдналося ще четверо поважних стариганів. Вони багато років страждали невиліковними захворюваннями, а тепер були «як огірочки».
Виявляється, пенсіонер-міністр їх теж відправив гуда, де сам вилікувався.
Тепер я був серйозно стурбований. Все це не вкладалося в рамки мого світогляду, сформованого за роки практики.
На цей раз я все докладно розпитав і ретельно записав. Виявилося, що в горах є Храм Вогнепоклонників, де кожні сорок днів приймають групи людей, спраглих лікування, головним чином влітку, бо взимку туди неможливо дістатися.
У мене визріло рішення відправитися туди і побачити на власні очі, як відбувається чудодійне зцілення. Ми домовилися поїхати разом з моїми приятелями: режисером і телеоператором. Вони працювали на республіканському телебаченні і робили програму «Світ навколо нас».
У призначений день до ночі дісталися до місця зустрічі. Наша машина поїхала. Транспорт для подальшого пересування нам пообіцяли надати. І раптом дізнаємося, що цей транспорт — віслюки. До Храму веде гірська дорога і треба, виявляється, 26 км топати пішки або їхати на віслюках. Але так як ми приїхали пізніше за всіх, то на трьох нам дісталося два віслюки.
Я почав агітаційну атаку. Кажу: «Ви коли-небудь по горах пішки ходили? Давайте спробуємо». Оператор був дуже огрядним чоловіком, вагою 130 кг з п’ятьма подбородками і величезним пузом. Але, незважаючи на це, романтик у ньому виявився ще живий. Тому більшістю голосів ми перше «перешкода» благополучно подолали.
Вони повантажили на віслюків всю апаратуру, і ми пішли. Першим почав хникати я, тому що у мене були міські туфлі, які дуже скоро протерлися. Ноги почали боліти. Але я все-таки йшов і думав: «Раз такі хворі вилікувались, то, записавши кожен рецепт, я в місті буду великим лікарем».
А потім, пройшовши десять кілометрів, оператор сів посеред дороги і сказав:
— Все! Хоч убийте, піду назад. Ми його почали умовляти:
— Яка різниця, куди йти? Тому підеш, ті ж 10 км доведеться топати, що і вперед. Так вже краще вперед!
Вмовили. Прийшли ми десь опівночі. Нас розмістили, влаштували. На наступний день розбудили в 11 годин. Зібрали всіх і кажуть:
— Ми просимо вас в нашому Храмі не грішити, хто не виконає прохання, буде допомагати нам по господарству — воду носити. Виявляється, гріхом у цьому Храмі вважається ходити похмурим. То-то я звернув увагу на ченців. Вони ходять з такою легкою усмішкою і стан у них рівний-рівний, як в кипариса, якщо бути точним, ніби палицю проковтнули.
Виходить, ми повинні весь час посміхатися. Ми всі послухали, трохи поулыбались, а через дві хвилини стара звичка ходити з міською фізіономією, вічно кислої і незадоволеною, взяла верх. І взагалі я очікував побачити позолочені куполи і тому подібне, а там такі маленькі акуратні будиночки і все. Правда, у них постійно горить вогонь. Вони поклоняються вогню і Сонця. Але на Храм зовсім не схоже.
Сталося так, що ченці знайшли таке місце, де з-під землі виходить природний газ, і тут, на вершині скелі заснували свій Храм.
Я почав питати:
– Коли почнете приймати хворих, ставити діагноз? Коли почнете лікувати? Дізнаюся. Виявляється, тут взагалі нікого не приймають і не лікують. Це стало для мене першим ударом.
Друге, наш транспорт, тобто віслюків, забрали господарі. З такими баулами, як у нас, далеко не підеш. Попалися! Мало того, що опинилися в Храмі, де ніхто ніколи нікого не лікував і лікувати не збирається, і виїхати звідти не можемо! Та ще треба ходити з дурною посмішкою на обличчі, коли всередині все клекоче від злості й досади!
Бачу, оператор якось пильно дивиться на мене, ніби щось задумав. А режисер з іронією в мою адресу:
– Куди ти нас привів, вчений ти нещасний?..
А мені самому-то яке?!! Потім почалися концерти. Чоловік п’ятнадцять з тридцяти відразу пішли за водою. Мені теж дісталося, тому що… загалом, самі розумієте чому! Довелося йти «допомагати по господарству».
Прямовисна вертикальна скеля шістсот метрів, а по серпантину 4 км туди і 4 км назад. Це по такій дорозі ми піднімалися сюди минулої ночі?! Коли я це побачив, у мене ледве не стався викидень! Уявляєте? Мало того, що ця вертикальна стіна вище Останкінської вежі, та ще в деяких місцях ми йшли по колодах, забитим у скелю. Ці колоди діяли як розвідні мости, перегороджуючи в свій час ворогові шлях до Храму.
З собою потрібно було нести шістнадцять літрів води, та п’ять кілограмів важив сам глечик. У загальній складності вгору по такій дорозі нам треба було тягти 21 кг. Найзручніше в таких умовах нести вантаж на голові. Ось тоді-то я дізнався про справжнє призначення хребта.
Хребет потрібен для того, щоб голова не впала в труси!
Я відправився перший раз і повернувся в Храм близько чотирьох-п’яти годин вечора дуже втомлений, але з посмішкою на обличчі па всякий пожежний випадок. Раптом до мене підходить один з ченців і так привітно каже:
Підіть, будь ласка, ще раз.
– Чому?!! Я ж вже сходив!!! – і відчуваю, що від жаху в мене починаються родові перейми, незважаючи на те, що я чоловік!
– Коли Ви піднімалися, Ви вже несли з собою гріх.
– Ні, я посміхався! – від відчаю почав я сперечатися. Уявіть собі, що пройти 8 км, напередодні – 26 км, без вечері, без сніданку, без обіду. Ноги розбиті, опухлі, гудуть від втоми, а тобі кажуть «ще раз»! Здохнути можна!!!
– Ходімо, ми дещо Вам покажемо.
В одному з вікон я побачив спостерігача з біноклем і зрозумів, що суперечки безглузді. Всі, хто піднімався з вантажем, були у нього як на долоні. Довелося йти назад. Я пішов вниз і час від часу, згадуючи свою дурість, несамовито волав: «А-а-а…!!!» Потрапив в якесь місце, де сидять ідіоти і наді мною знущаються!!!
Тепер я посміхався звірячої посмішкою і кожному зустрічному говорив: «Посміхайся, придурок, вони зверху в телескоп дивляться! За консультацію плесни півлітра води в мій глек». Тепер в моїй посудині вже щось хлюпало. Я трохи посидів, щоб час пройшов, і пішов назад.
Ось, виявляється, чому, коли я запитав своїх пацієнтів, чому і як їх лікували, вони з посмішкою пішли від відповіді: «Розумієте, це важко пояснити». Перед воротами я себе зловив на тому, що вже темно, але я посміхаюся. Ну і добре, а то раптом у них ще є прилад нічного бачення?!
Голодний, виснажений, ледве доплівся до своєї келії і тільки з полегшенням зітхнув, прибравши ідіотську посмішку з обличчя (лице ж втомлено!), як раптом спиною відчув на собі чийсь погляд. Серце тьохнуло. Знову розтягнувши рота до самих вух, я різко розвернувся і побачив… Кого б Ви думали?
Себе!
Виявляється, на стіні висіло дзеркало. Обличчя було змарніле, запилене, зі слідами струмочків поту і неприродно широкою посмішкою. Ось тоді-то зі мною сталася істерика. Я нестримно і голосно реготав. Вилиці звело, живіт хворів, а я ніяк не міг заспокоїтися. Я реготав над абсурдністю ситуації, яку сам собі створив.
На шум прибігли мої приятелі, оператор з режисером, і спочатку теж почали гоготать, а потім, вдосталь насміявшись, як-то дивно стали на мене поглядати…
З кожним днем людей, тягають воду, ставало все менше і менше. І через тиждень не залишилося нікого. Потім нас зібрали і кажуть:
– Спасибі, що ви приносите світло в наш Храм. Якщо вам потрібна вода, то можете взяти її там.
Відкривають хвіртку на територію Храму і вказують на кам’яний будиночок. Гостьова половина була відокремлена від чернечого території стіною. Виявляється, всередині цього будиночка є джерело. Вони побудували його, щоб взимку джерело не замерзав.
А глечик з водою – це спеціально вигаданий спосіб доведення простої істини до мізків через ноги.
Виявляється, кожен, хто приходив у цей Храм, вважав себе розумним, у кожного були свої амбіції. Щоб вибити з нас все наносне, служителі Храму придумали такий спосіб «лікування» зарозумілості.
Я теж туди прийшов зі своїм статутом, начитаний, напханий знаннями і деякими здібностями, яких немає в інших. Вони придурки, а я такий розумний! Всього за тиждень з мене теж «виколотили» всю дурь. За один тиждень вони зробили мене людиною!
Там я зустрівся з самим собою. Мені знову стали цікаві квіточки, комашки, мурахи. Рачки повзав, спостерігав, як вони ходять, перебираючи ніжками. Мені здавалося, що я раптом відчув себе дитиною. Дивлюся, з іншими відбуваються ті ж речі. Ми забули всі свої ранги, а найцікавіше, помітили, коли всі посміхаються, то міська міміка, колись звична для нас, тепер стала сприйматися як відхилення.
Ви бачили коли-небудь, щоб дорослі люди грали в дитячі ігри? Смішно, так? А ми грали. Це взагалі було для нас природним станом.
Потім я почав звертати увагу на те, що говорили люди: «Мені полегшало. Мені стало краще». Я пов’язував це з погодою, природою… гори все-таки! Тільки потім прийшов до висновку, що головний секрет пов’язаний з мімікою і поставою.
На сороковий день я прийшов до настоятеля Храму і сказав: «Я хочу залишитися тут».
– Синку, ти молодий. Не думай, що ми тут від хорошого життя. Ченці, що перебувають тут, слабкі люди. Вони не в змозі залишатися чистими серед бруду. Вони не пристосовані до життя, синку, і змушені втікати від труднощів. Ми існуємо для того, щоб ви могли взяти і далі в душі нести світло. Ви люди сильні, у вас є імунітет.
Я почав щось говорити, а потім, врешті-решт, сказав: «Але я, напевно, єдиний з групи, хто прийшов до Вас».
– Ти один з останніх.
Виявляється, майже всі з нашої групи вже встигли побувати у настоятеля з проханням залишитися. Розумієте?
Через сорок днів ми покинули Храм. На зворотному шляху нам зустрілася група людей, спраглих зцілення, як і ми сорок днів тому. Ялинки-палиці! Ну і пики! Це була юрба людожерів, яка накинулась на нас:
– Допомогло? Чим хворів? Що дають? А всім допомагає? Я відповів:
– Кожен отримає по заслугах!
Дивлюся на нас – на них, на нас – на них. Ми всі посміхаємося…
Раптом відчув, що відсуваюся. А вони теж, як-то шарахаються, як від прокажених. Поруч зі мною, спираючись на руки своїх синів, стояв вісімдесятирічний старий. Він сказав: «Невже ми були такими ж?!»
Коли я приїхав в місто, побачив натовп бездушних, байдужих, абсолютно індиферентних людей, які вічно кудись поспішають, самі не знають, куди і навіщо. Було дуже важко знову звикати до міського способу життя.
В мені щось змінилося раз і назавжди. Я раптом відчув себе в театрі абсурду, і життя, що протікає в місті, видалась марною і нікчемною. Неможливо було дивитися на ці обличчя.
Якби Ви знали, як дискомфортно я відчував себе! А адже недавно сам був таким же, як і вони.
Потім, коли я вийшов на роботу, мені треба було перевірити, чи вся суть одужання в усмішці й поставі? А раптом справа в погоді, кліматі або яких-небудь інших зовнішніх умовах?!
І в спортзалі поліклініки ми організували заняття.
Запросили пацієнтів-добровольців з числа тих, хто перебував у нас на обліку, пояснили їм задачу і почали тренування.
По годині-дві в день займалися. Просто ходили по спортзалу з посмішкою, зберігаючи поставу. А утримувати весь час посмішку знаєте як важко?! Не вірите?!
А Ви спробуйте на вулиці посміхатися і пряму поставу тримати, відразу відчуєте на собі тако-о-е тиск навколишнього світу! Вам буде дуже важко, особливо на перших порах!
Йдете, йдете, а потім раптом непомітно ловите себе на тому, що знову шуруете, як ділова ковбаска. Через 15 хвилин у відображенні який-небудь вітрини раптом помітите, що на Вас дивиться харя!
Вам належить боротьба! Щоб протистояти тиску середовища, прагне стерти Вас в порошок, і залишитися самим собою, потрібно вольовий примус!
Через деякий час після початку занять стали з’являтися такі цікаві проблеми. Один наш ентузіаст каже:
– Я втратив очки. Свого часу їх з Франції привіз. Стільки років носив, а тепер десь залишив.
А чому втратив? Тому що потреба в них почала зникати. У іншого кишечник заробив. Третій став чути, а проблеми зі слухом тягнулися ще з дитинства. Поліпшення відзначалися у всіх.
Від отриманого результату у мене почала з’їжджати дах». Я не міг зрозуміти, чому люди стільки років хворіють, а від якоїсь ідіотської постави, посмішки вони одужують.
Тоді в лабораторних умовах ми почали вивчати, які зміни відбуваються в організмі. І таким чином один випадок обернувся фундаментальним відкриттям у науці.
А що ж стало з оператором і режисером? Оператор схуд, його вага досі тримається на рівні приблизно 85 кг. Вилікувався від своїх болячок.
Але найбільший успіх з нас трьох був у режисера. Кілька років тому вони з дружиною розлучилися, тому що він кожен день закладав за комір. Кинув пити і знову одружився на своїй дружині.